Кінець Вічності

— Невже ви підете на порушення законів Вічності? Ви ж ідеальний Вічний. Як тільки мине небезпека, ви й далі підкорятиметеся законам Вічності. Ви просто не зможете жити інакше.

Твіселові щоки вкрилися червоними плямами. Зі старечого обличчя зійшов проникливий, владний вираз. Натомість пролягла дивна тінь смутку.

— Я дотримаю свого слова й порушу закон з тієї причини, про яку ти не маєш навіть уявлення, — сказав Твісел. — Я не знаю, скільки ще існуватиме Вічність. Може, години, а може, й місяці. Та коли вже я згаяв стільки часу, щоб навести тебе на розум, то й ще трохи згаю. Тільки вислухай мене. Згода?

Харлан зам’явся. Тоді, вирішивши, що йому вже до всього байдуже, втомлено промовив:

— Кажіть.

— Мені іноді трапляється чути, — почав Твісел, — що я з’явився на світ уже старим, що я набрався мудрості від Кібермозку, що я не розлучаюся з кишеньковим комп’ютером навіть тоді, коли сплю, що в мене електронний мозок, а в жилах тече комп’ютерне мастило з мікроскопічними просторово-часовими перфокартами замість кров’яних тілець.

Час від часу до мене доходять такі чутки, і, щиро кажучи, я навіть трохи пишаюсь цим. Може, десь у глибині душі я трішечки вірю їм. Звичайно, ти можеш думати, що я на старості з глузду з’їхав, однак подібні вигадки якоюсь мірою полегшують мені життя.

Тебе це дивує? Що я, Старший Обчислювач Лабан Твісел, найстаріший член Ради Часів, змушений шукати способів полегшити своє життя?

Може, тому я й курю. Ти не замислювався над цим? Повинна ж бути причина, як сам розумієш. Адже Вічні не курять, і переважна більшість Часів’ян також. А я сам замислювався часто. Мені іноді здається, що то бунт проти Вічності. Помста за нездійснені мрії.

Ні, зі мною все гаразд. Одна-дві сльозинки мені не зашкодять. Я кажу щиро, повір мені. Просто я давно не згадував про це. Неприємно було.

Як і в тебе, все почалося з жінки. У нас не просто випадковий збіг обставин. Коли вдуматися — така ситуація майже неминуча. Усі Вічні, що проміняли радощі сімейного життя на жменю перфострічок, ризикують заразитися цією інфекцією. Ось чому Вічність змушена приймати такі суворі закони. І, мабуть, через це Вічні всіляко примудряються обминати їх.

Я й досі не можу забути тієї жінки. Може, воно й нерозумно з мого боку. Та я більше нічого не можу пригадати про той біочас. Від моїх давніх колег залишилися тільки імена в архівних книгах; від Змін, які я розраховував (усіх, крім однієї) — тільки номери в банку пам’яті Кібермозку. А її пам’ятаю, як зараз. Очевидно, ти зрозумієш мене.

Я довго домагався дозволу на любовні взаємини, однак одержав його тільки тоді, коли став Молодшим Обчислювачем. Вона була родом з того самого 575-го Сторіччя. До одержання дозволу я, звичайно, і в очі її не бачив. Вона була розумна й навдивовижу лагідна. Її не можна було назвати вродливою або навіть гарненькою з лиця, але ж і я замолоду (а я був молодим — не вір міфам) не вирізнявся вродою. Ми чудово зійшлися вдачею, і якби я не був Вічним, то вважав би за щастя одружитися з нею. Я не раз їй повторював ці слова. Їй було приємно таке чути. І то була правда. Не кожному Вічному, який міг обирати собі жінку тільки у відповідності з Розрахунком, так поталанило.

У тій Реальності їй судилося померти молодою, і жоден з її Аналогів не підходив для мене. Я сприйняв це по-філософському. Зрештою, її коротке життя і уможливило наші взаємини без шкоди для Реальності.

Соромно згадати, однак на початку я не дуже журився тим, що вона проживе недовго. Але то було тільки на самому початку.

Я відвідував її стільки, скільки дозволялося просторово-часовою інструкцією. Я дорожив кожною хвилиною нашого побачення, безсоромно нехтуючи роботу, забуваючи про їжу та сон. Для мене вона була наймиліша й найпривабливіша жінка в світі, і я покохав її. Мені важко це передати словами. В мене куций досвід у коханні, а знання, набуті під час Спостережень у Часі, мало чого варті. Та наскільки я розумію, я справді закохався. Із простого задоволення тілесних потреб наші взаємини переросли у палке кохання. І тоді неминучість її смерті затьмарила моє щастя й нависла наді мною горем. Я розрахував її Життя. Я не звернувся до Розраховувачів. Я розрахував сам. Уявляю, який ти здивований. Так, то була моя провина, однак вона — ніщо проти того злочину, що я скоїв потім.

Так, так, я скоїв злочин. Я — Лабан Твісел, Старший Обчислювач.

Тричі наставали й минали такі моменти біочасу, коли прості мої дії могли врятувати її. Певна річ, я знав, що Зміни з особистих мотивів Рада не схвалить. І все ж я почував себе винуватцем її смерті.

Вона завагітніла. І тут я знову не вчинив так, як велів мій обов’язок. Розраховуючи її Життя, я взяв до уваги наші взаємини і знав, що ймовірність вагітності для неї дуже висока. Як ти, мабуть, знаєш, а може, й не знаєш, любовні взаємини Вічних із Часів’янками іноді призводять до таких наслідків, незважаючи на запобіжні заходи. Все буває. Та оскільки Вічним забороняється мати дітей, то ми швидко й безболісно ліквідовуємо подібні наслідки. Для цього є багато способів.

Мій Розрахунок показував, що вона помре ще до пологів, і я змирився з такою долею. Вона так раділа, що стане матір’ю! Я просто не міг позбавити її цієї надії. Я тільки дивився на неї і силкувався всміхнутися, коли вона розповідала мені, яке то щастя відчувати в собі трепет нового життя.

А тоді сталося непередбачене. Вона народила передчасно…

Не дивно, що ти так на мене поглянув. У мене була дитина. Рідна дитина. Ніхто із Вічних не зможе таким похвалитися. То був тяжкий злочин, однак і він мало що означав порівняно з тим, що я скоїв пізніше.

Народження дитини було для мене несподіванкою. Я не був готовий до цього, не мав досвіду в житейських справах.

Охоплений панікою, я кинувся до Розраховувача й дізнався, що дитя житиме, що я проґавив малоймовірну «розвилину». Професійний Розраховувач одразу помітив би її. Я ж самовпевнено переоцінив свої сили й припустився помилки.

Що мені було робити?

Дитину вбити я не міг. Матері залишалося жити два тижні. Хай, думаю, вони проживуть відпущений їм термін разом. Два тижні — це небагато для щастя.

Як і передбачалося Розрахунком, вона померла. Через два тижні. Просторово-часова інструкція дозволяла мені побути з нею в останні хвилини її життя. Прибитий горем, я сидів біля неї і тримав на руках нашого сина. Нестерпно важко було на душі ще й тому, що я вже цілий рік знав про наближення її смерті.

Я зберіг йому життя. Чому ти так скрикнув? Ти засуджуєш мене?

Звідки тобі знати, що означає тримати на руках маленьку часточку твого власного життя. Хоч у мене й електроніка замість серця і комп’ютерне мастило замість крові, однак я знаю, що це таке.

Я зберіг йому життя. Отже, вчинив ще один злочин. Я віддав його до дитячого притулку й часто провідував (у суворій хронологічній послідовності через певні проміжки біочасу), сплачуючи потрібні кошти на його утримання.

Так минуло два роки. Час від часу я перевіряв Розрахунок Життя свого сина (цим я також порушував закони Вічності) і щоразу з радістю переконувався, що шкідливі ефекти відсутні з точністю до 0,0001. Хлопчик навчився ходити і вимовляв уже кілька слів. Але ніхто не вчив його називати мене «татом». Я не знаю, що думали про мене Часів’яни, господарі того дитячого притулку. Але вони брали гроші й ні про що не розпитували.