Калейдоскоп часу

Але, скоріше за все, тоді, коли вона провела по своїй шиї двома пальцями, великим і вказівним, ненадовго завмираючи та притискаючи ключиці, а потім і підборіддя. Він так робив дуже часто. Можна говорити чужими словами, це доведе те, що ти часто спілкувався з цією людиною. Але чужі жести, такі інтимні, такі індивідуальні, стають твоїми тільки тоді, коли й людина стає твоєю. Інакше не буває.

Хотілося втекти, але так не можна було вчинити. Це була не моя персональна трагедія, це був театр. Суд – не власна квартира або під’їзд. Юра вибухав у мене на очах, частинами. Зникав, лишаючи після себе тільки сморід і деякі спогади про колишню красу. Як салют, як феєрверки…

Арсеній залишився зі мною. І квартиру, зважаючи на все, повернуть. Мені доведеться оплатити ремонт, якісь несуттєві дрібниці, про які не хотілося навіть думати, не те що ними займатися.

Восьмого березня до мене мала підбігти Ольга. Але той, хто її відшив, раптом про неї згадав, і вона зателефонувала щаслива. Ковтаючи слова, сказала, що заскочить до мене завтра надвечір. А може, і наступного тижня, залежить від ступеня його занурення. Я усміхнулася.

Не знаю чому, але я зовсім не здивувалася, коли пролунав дзвінок і до квартири увійшла Свєта. Після суду ми не бачилися, вона намагалася поговорити зі мною, але я просто не могла.

Було вже пізно, Арсеній спав у своїй кімнаті. Я крутила в руках пляшку шампанського, яку Свєта спритно відкоркувала, обережно витягши з моїх рук.

– Ой, тільки тихо, Арсеній прокинеться, – пискнула я й пригнула голову.

– Перше, чого вчиться самотня жінка, – це відкорковувати шампанське, – сказала вона зі своєю лукавою посмішкою.

Свєта розлила напій по келихах, підсунула до мене таріль із канапками.

– За нас?

Я кивнула. І раптом зрозуміла, що зовсім не гніваюся на неї. Образа зникла. Розчинилася, як бульбашки в келихах. А разом із нею вивітрилася й моя провина перед чоловіком.

– Полегшало? Я так і знала. Юлю, відпусти свою усмішку, що ти тримаєш її, як пітбуля на строгачу [9] , невже вона така страшна?

Я засміялася. Тихо.

– Будеш завтра відзначати Восьме березня?

– А зараз ми що робимо? Ні, знаєш, я й раніше вважала цей день більше чоловічим, ніж жіночим, а тепер уже…

І ми розсміялися, одночасно прикладаючи вказівний палець до губ, щоб не розбудити Арсенія.

2011

9

Жорсткий нашийник.

Щасливо-нещасна я і сукня

Ви відразу впізнаєте себе на фотографіях? Я ніколи не замислювалася над цим, бо найчастіше очікувала побачити себе на тій чи іншій світлині. Мій портрет, ця беззуба усмішка, котрої боїшся більше за щось ікласте (пам’ятаю, як я лякала нею свого маленького брата), доводила до сказу. Я серед однокласниць – зграйка бабок та метеликів. Мама притискає мене, дорослу, до серця, так уміють робити тільки мами, знову відчуваючи нас, маленьких, під серцем, у собі. Ми з чоловіком – урочисті, але ледь стримуємося, щоб не закружляти чи не засміятися; я жбурляю оберемок крихітних троянд подружкам. Ми з малим на дитячому майданчику. Я на велетенському слоні: невідомо, хто з нас мріє пристрасніше, щоб то швидше закінчилося. Я на конференції, серйозна. Я на відпочинку – грайлива та яскрава. Ми з чоловіком у Грузії, п’яні від повітря, гірського відлуння та щирості більше, ніж від молодого вина…

Але цього разу все було не так. Спочатку я впізнала свою сукню. Іншої такої не могло бути ні в кого. Білу сукню з візерунком у вигляді ніжно-зеленого листя конюшини мені привіз чоловік зі свого відрядження до Ірландії. Тоді він іще був моїм чоловіком. Хоч ми обоє не з тих людей, котрі запам’ятовують та відзначають дати, проте святкували річницю нашого шлюбу. Напевне, так мусило збігтися. Ми випили по келиху привезеного ним ірландського віскі «Jameson», Юрко поклав туди листячко конюшини – на щастя. В ірландців це зветься «осушити трилисник», а ми так осушили свій шлюб, який незабаром розпадеться на клаптики позову про розлучення, котрий я не змогла не пошматати.

Потім я впізнала своє волосся. Воно завжди поглинає моє обличчя, особливо коли схилити голову; зримим залишається тільки кінчик носа та обрис підборіддя, але це була, безперечно, я. Упізнала місце, хоча на фотокартці його не було видно, тільки три чверті дівчини в конюшиновій сукні, біле, наче ватяне, небо – так буває, коли сніжить тополиний пух, – і Київ, насичений червневим соковито-зеленим кольором листя дерев. А ще грона акації та свічки каштанів. Досконала біло-зелена гармонія. Ніжна та чуттєва. Спокуслива і вразлива.

Власне, так називався фотоконкурс, котрий проводив фонд, де я працюю. «Гармонія кольору, думок, руху, почуттів». Щоранку я, як і більшість наших співробітників, заходила на сайт, щоб подивитися нові роботи, і от саме зараз розгублено дивлюся на своє нещасне плече під щасливою сукнею. Фотограф – drum. Драм-бам. У перекладі з англійської – барабани. Дивно, що на деякі слова відгукується пульс серця, може, це стосується тільки музичних інструментів? Щось усередині заторохкотіло… Коли я почула, що Юра від мене йде, досередини наче увірвалися два стрічні потяги. Щоб не вибухнути і врятуватися, довелося вивести один із них у легені: поважчало дихання, було щемко, лячно й болісно. Але я залишилася живою.

Тоді, на мосту, я не помічала, що мене фотографують. У такі моменти рідко фотографують, це не весілля, не корпоративна п’янка і не мандрівки. Люди нікого не помічають у щасті та нещасті. Бо в нещасті бачать тільки себе, а в щасті – також себе, але ще й того, хто причетний до цього стану. Я стояла на мосту, де Юра вперше освідчився мені в коханні, де ми прив’язували стрічки зі смішними побажаннями і випускали в повітря сміх, котрий, якби його пофарбувати, нагадував би феєрверки.

Цього дня я дізналася, що він іде. Навіть не йде – пішов. Я стояла і дивилася на воду. Ні, Боже збав, я не думала топитися. Зриватися вниз із криком відчайдушної чайки. Не те, щоб я дуже чіплялася за життя, життєвим альпіністом мене ніколи не можна було назвати, але в мене був син, обов’язки та кумедна клишонога жіноча надія: а раптом він повернеться? А ще смішна віра в те, що я хороша, і наївна образа – як можна мене кидати?

Уперше відчуження чоловіка я відчула, коли на стадіоні ми галасливо вболівали за футболістів київського «Динамо». Я залюбки складала Юрасеві компанію, ми обидва любили футбол. Але на мить він перетворився на стадіонну масу, котра завжди мене трохи лякала тим, що була схожа на шершневий рій. Гудінням, агресією, однаковістю. Хлопець, що сидів вище за нас, кілька разів пройшовся стягом по моїй голові, я скрикнула, але Юра ніяк не відреагував, мене наче не було поряд. Ніби я навіть не німе кіно, де зник звук, а втратила для нього і зображення.

Якось непомітно для Юри зникли «ми», раз у раз він промовляв «мій син», а не «наш малий», саме його запрошували в гості, а не нас. Дедалі частіше наша квартира перетворювалася на «мій дім», наче зла чаклунка-лінгвістка прибирала «ми, нас, нами, нам» з усіх Юркових підручників.

У Юри було прізвисько «Гагарін». Власне, уся моя родина і я також вважали, що так його звуть через ім’я та відкриту усмішку, котру називають хлопчачою, ніби всі дорослі без винятку всміхаються згідно з даними паспортів. На одній вечірці його приятель, дуже масний тип (після його погляду я почувалася шпротиною, вимоченою в олії), вкрадливо сказав мені: «Слухай, а ти взагалі знаєш, чого Юрка звуть Гагаріним?» Я знизала плечима, не хотіла грати з цим типом не те що у відвертість, але й у пляжний волейбол. Утім, він продовжив, є такі люди: тишком-нишком скоріше, ніж на повен голос, вони висловлять тобі все, що кортить сказати.