Капітан Зірвиголова

Обидва живі друзі сприйняли цю втрату мовчки, не в силах вимовити ні слова. До горла підходили ридання. Зірвиголова скочив у сідло, Фанфан умостився позаду нього на крупі поні, який, відчувши шпори, з місця пустився галопом.

Жан узяв курс на південний схід. Він орієнтувався по зірках і сподівався незабаром виїхати на дорогу з Якобсдаля до Блумфонтейна, яка лежала на значній відстані від англійських військ, що зімкнули кільце навколо Вольверскрааля, і могла бути ще вільною.

Африканська конячка швидко несла вершників по вельдту. Друзі, промоклі до кісток, тремтіли і клацали від холоду зубами. Єдиною втіхою для них був карабін, що його з радістю виявив Жан біля сідла: принаймні є чим захищатися при дуже можливій зустрічі з ворогом.

Минула година. Степ був далеко не безлюдний. Час від часу до втікачів виразно долітав кінський тупіт. Інколи навіть чулися далекі вигуки і поодинокі постріли.

Може, це були англійські розвідники, а може, такі ж, як і вони, втікачі з полону.

Проте бурська конячка, якій Зірвиголова дав цілковиту волю самій вибирати дорогу, керуючись своїм чуттям напівдикої тварини, старанно уникала всяких зустрічей.

Ось нарешті і шлях! Друзі проскакали ще хвилин з тридцять. Світало. Вдалині стала вимальовуватися група будинків. Зірвиголова впізнав місто Еммаус.

— Пам'ятаєш, — спитав він Фанфана, — як близько двох місяців тому ми проїздили тут на велосипедах?

— І як тікали від уланів?.. Бодай не згадувати, — відповів Фанфан.

— Зате як ти потім впивався молоком!

— Це правда! Я і зараз не від того.

— Що ж, спробуємо!

Вони зупинилися біля селища. Ані душі! Ніяких ознак життя. Навіть корови не ревуть. Усі ферми пограбовані, а деякі і спалені. Худобу забрано, люди розбіглись.

Цілковитий розгром і запустіння. Тиша, як на кладовищі.

— Їдьмо далі. Мабуть, тут побували ті чортові англійці.

На шляху були помітні свіжі сліди копит.

Зірвиголова побачив серед дрібних відбитків від бурських поні більші і глибоко вдавлені в землю сліди копит англійських коней.

— Недавно тут побували хакі, — сказав він, відстібуючи від сідла карабін. — Треба пильнувати!

Він погнав галопом добру бурську конячку, що. не зменшувала ходи, незважаючи на подвійне навантаження.

Від Еммауса до найближчого селища десять миль, або вісімнадцять з половиною кілометрів.

Поні пробіг цю відстань за годину сорок п'ять хвилин. До перших будинків лишалося вже не більше як триста метрів.

Молокососи не сумнівалися більше в тому, що врятовані. Вони смертельно втомилися і зголодніли. Та й поні почав помітно зменшувати ходу і посилено йокати.

— Доведеться зробити привал, — сказав Фанфан.

— Розуміється.

Прокляття! У ту саму хвилину, коли вони вже збиралися зійти з коня, з однієї ферми вискочив взвод солдатів, їх було п'ятеро. Помітивши Молокососів, вершники кинулися на них.

Ну, звичайно, англійці! Їх можна впізнати з першого погляду. Стомлений поні не міг взяти галопу, а англійці летіли, як дияволи.

— Усього п'ятеро! — вигукнув Зірвиголова. — Я покладу їх на скаку.

Він навів рушницю і, трохи піднявшись на стременах, вистрілив. Та що це? Замість сухого цокання маузера почувся якийсь жалюгідний приглушений звук.

Осічка! Другий постріл — ще раз осічка! Третій — і знову осічка!

Чи то патрони зіпсувалися, підмокнувши, чи вони були холості, але вони не діяли.

— Грім і блискавка! — вигукнув Зірвиголова. — Ми загинули!

Пін ухопив рушницю за дуло і прикладом з усієї сили ударив першого кавалериста, який підскочив до нього.

Удар прийшовся драгунові прямо по голові. Рушниця розлетілася вдрізки, але прикінчила і солдата, який мертвим упав на землю. Кінь англійця, налетівши з усього розмаху на змучену бурську конячку, перекинув її на спину. Жан відлетів кроків на десять вбік, а Фанфан встиг із спритністю мавпи зісковзнути з крупа конячки і стояв цілий і здоровий, але без зброї.

В ту ж мить четверо інших англійців, не дбаючи за свого товариша, який валявся на землі з розтрощеною головою, позіскакували з коней і, накинувшись на Жана Грандьє, почали крутити йому руки. Зірвиголова відбивався, кусався, дряпався, та скінчилося тим, що його зв'язали, а слідом за ним така ж доля спіткала й Фанфана, який, виявляючи чудеса хоробрості у боротьбі за свого друга, жорстоко бив англійців ногами.

Зірвиголова з налитими кров'ю очима, з піною на губах, задихуючись від люті, кричав уривчастим голосом:

— Ви зараз сильніші, я в наших руках… Нехай так! Але порядні люди не повинні принижувати людину тільки за те, що вона захищалася до кінця. Якщо ви належите до таких людей, поводьтеся з нами, як слід поводитися з полоненими солдатами. Розв'яжіть нас! Ці мотузки ганьблять вас самих далеко більше, аніж нас. Розв'яжіть! Я не втечу, даю слово честі!

Взвод складався з двох солдатів, сержанта і капітана. Але наказувати мав право тільки офіцер. Впізнавши по голосу капітана Зірвиголову, офіцер трохи здригнувся й почервонів, але швидко опанував себе. Його губи склалися в єхидну посмішку.

— Брейк-нек! Хлопчику мій, — саркастичним тоном сказав він, — я не шукав вас, бачить бог. Але раз уже ви попалися мені, я змушений заради власного спокою знищити вас.

— Капітан Руссел? — вигукнув Зірвиголова і, незважаючи на всю свою випробувану мужність, зблід.

— Так точно! Перед вами командир другої роти сьомого драгунського полку, — злісно всміхаючись, відповів англієць, — один з п'ятьох членів військового суду, яких ви переслідуєте з лютістю червоношкірих..

— І троє з яких уже відправлені до прабатьків, — гостро перебив його Зірвиголова.

— Знаю! Улан, який уцілів з усього загону, що ви знищили біля Якобсдаля, передав майору Колвіллу ваші слова. А Колвілл повторив їх мені. Сьогодні ви мені попались — і вже не втечете. Раніше ми тільки сміялися з ваших слів, вважаючи їх за пусту хвальковитість, але тепер змушені ставитися до них серйозно, бо переконалися, що ви здатні виконати всі свої погрози. Тому ми дали собі слово — я з моїм другом, майором Колвіллом, — при першій же зручній нагоді викреслити вас із списку живих. Але я терпіти не можу проливати кров беззбройних людей і не можу навіть бачити спокійно, як її проливають інші, так що ми вас просто повісимо.