Капелан Армії УНР

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній

оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому

листі він зізнається: «…У вас є те, чого немає у нас,

– прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам,

– військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна

не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві

прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».

21

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і

Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали.

Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня

не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної

дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від

втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень.

Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові,

мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ

злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на

якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати,

думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його

не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра

Удовиченка:

– Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної

братні Українські армії після півроку важкої розлуки

й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім

братнім пориві і знову будуть звільняти простори

рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх

частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі

радість – радість воскресіння з мертвих Українського

народу.

3

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець

Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро

взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею,

йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у

небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну

пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних

іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі

курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,

ярами й перелісками.

Іван КОРСАК22

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих

по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався

присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч

з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,

тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці

панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов

по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в

духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу

українською мовою.

– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,

никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони

залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи

гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так

і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…

А де мені взяти книги українські богослужебні? Та

й не сприймуть їх прихожани. Бо єпископ говорили, що

з церковнослов’янської «Радуйся, Невеста Неневестная»

в тих книгах перекладатиметься як «Грегочи, Дівко Непросватаная

»…

Довго вони розмовляли, Пащевський пізнавав, чий

то почерк, яких чорносотенних ієрархів настанови підступні

та хитрі – він мав з ними справи задовго до Зимового

походу. Ще в сімнадцятому, як створили в Києві

Всеукраїнську православну церковну раду, отця Павла

делегували туди від української громади Єлисаветграда.

То вже потім, коли працюватиме в департаменті ісповідань

УНР, потрапить в руки характеристика його,

підписана головою тамтешньої громади: «єсть вельми

усвідомлений і корисний в українських справах і визначається

великою популярністю і поваженієм поміж

українського населення» – Пащевський знічено й поспіхом

закриє ту папку, мов натрапив не на власну ха

23

рактеристику, а ненароком підглянув у чуже вікно, геть

тобі до непристойного діла вдався.

У столиці отець Павло в нові клопоти з головою

порине. Його підпис стоятиме поряд з іншими у розпорядженнях

надрукувати тексти Універсалів і актів

Української держави «для оголошення їх з церковних

кафедр народові». В особливому спротиві, перепонах і

хитромудрих рогатках триватиме підготовка до скликання

Всеукраїнського церковного Собору.

Як хліб насущний потребувався Собор, бо гомоніла

Україна не тільки про державну свою незалежність, а

й про непідлеглість церкви – у кожному повіті, мало не

на кожному зібранні мирян про це йшлося. Та скликати

Собор було вельми непросто, навіть делегатам з’їхатися

– фронт, як з пісочку ліплений, сипався і валився, кидали

окопи солдати і хмарами бігли додому, штовханина

і несусвітня лайка стояла на залізничних станціях, знервований

люд у солдатських шинелях тюлькою набивав

вагони, висів гронами на підніжках, як рушав потяг

– куди вже цивільному тут вклинитися.

У розбурханому Києві, де на всіх будинках, тумбах

і навіть стовбурах каштанів тріпотіли на вітрі шматки

листівок, плакатів та відозв різних мастей – від монархістів

до анархістів – духовенству не було на кого надіятися,

окрім на себе та українського духу мирян. Бо влада,

здавалося, українська, на чолі з головою першого уряду