Карафуто
Шрифт:
Десь далеко пролунав зойк, схожий на стогін. Над галявиною безшумно метнувся нічний птах. Зовсім недалеко писнула, охоплена смертельним жахом, лісова миша. І знову — нявчання. Воно то віддалялося, зникаючи десь на краю тайги, то раптом звучало зовсім близько, майже поруч.
Володя догадався, яка це нявчить кішка. Він чув багато оповідань про підступність і кровожерність рисі. Було страшно чекати, що вона може підповзти ззаду або раптом стрибнути звідкілясь збоку. Найбільш хвилювало хлопця, що він ніяк не може помітити звіра. І як же зрадів Володя, коли знову визирнув з-за хмари місяць!
Рись
Звір довго нерухомо стежив за людиною. Не рухався й Володя. Єдиною його зброєю були руки й ноги, взуті в стоптані черевики. Яке щастя, що самураї не прикрутили ніг. Ними можна буде хвицатись, як це роблять лошата. І хоч ці ноги й руки були змучені й знесилені, але Володя знав, що буде люто боронитися.
Рись зненацька переповзла через дерево і, повзучи, повільно, дуже повільно почала наближатися до Володі.
За кілька кроків вона спинилась. Юнак розумів: бій буде дуже нерівний. Що він може зробити, прив'язаний і неозброєний, проти пазурів велетенської кішки? Він міг би схопити звіра за горло і душити його. Але сили на це невистачить.
Саме в ту мить, коли рись спинилась, Володя владно й голосно наказав:
— Пішла геть! Чуєш! Геть пішла, проклята тварюко!
Хлопцеві здалося, що рись здригнулася. Тоді несподівано згадалось, як ще малим він умів свистіти. Для цього треба всунути в рот обидва пальці… ось так…
Пронизливий свист розітнувся в тайзі. Таким, певно, посвистом у давноминулі роки скликав розбійницький отаман своїх товаришів…
Звір, як підстрелений, підстрибнув на місці і, в одну мить перемахнувши через галявину, зник у хащі. Володя зітхнув легко, наче скинув з грудей важке каміння. Він коротко, глухо засміявся.
Далі юнак нічого не пам'ятає. Мабуть, він задрімав або, можливо, і міцно заснув. Так, він спав, його розбудив різкий покрик сойки. Над тайгою сходило сонце. Воно пробивалося крізь сивий туман червоним колом, наче було змальоване на білому прапорі, який звисає з даху поліцейського управління.
Ніч минула, і він живий, він живий і неушкоджений! 1 він скаже японським поліцаям, він їм скаже, що…
Зовсім несподівано загуркотів автомобіль. Це був той же грузовик і ті ж поліцаї з Лихолєтовим, які вчора привезли Володю сюди. Білогвардієць простяг Володі записну книжку й ручку.
— Швидше. Ми не розв'яжемо вас, поки не напишете батькові кілька слів: «Любий тату! Я дуже хворий». Прошу…
— Я нічого не напишу. Вам це не минеться безкарно… За катування дасте відповідь…
Лихолєтов голосно зареготав.
— Ви ще мені погрожуєте? Ха-ха-ха! Це — водевіль, присягаюсь! А втім… розв'яжіть його.
Коли поліцаї розкрутили мотузки, Володя впав. Ноги його не тримали, і в очах літали чорні мухи.
— Тягніть його на грузовик! — скомандував Лихолєтов.
І Володю потягли.
ПОБАЧЕННЯ З БАТЬКОМ
Грузовик спинився перед поліцейською управою. Поліцаї привели Володю в кабінет для допиту. Знесилений він сів на
лаву і обіперся спиною об стіну. За столом сидів Інаба Куронума. Лихолєтов довго про щось шепотів йому на вухо. Начальник поліції схвально кивнув головою. Потім штабс-капітан коротко сказав:— Зараз ви побачите батька.
Володя не хотів, щоб батько побачив його змученим і знесиленим. Юнак сів рівно, намагаючись дивитися весело й бадьоро.
Батько ввійшов у кімнату, шкутильгаючи, в супроводі поліцая.
«Бідний, у нього й досі не загоїлась нога!» з жалем подумав Володя, підводячись назустріч і сяючи очима. Рідне обличчя щасливо посміхалось йому крізь поволоку радісних сліз. Це обличчя було почорніле й схудле.
— Тату! — прошепотів Володя. — Тату, який же ти став! — Він кинувся до батька. Але юнака міцно схопили ззаду чужі руки. Батька й сина посадили кожного в окремих кутках. Вони могли тільки дивитись один на одного.
Лихолєтов не поспішаючи запалив цигарку і з насолодою втягнув у себе запашний дим.
— Ну от, — буркнув він. — А тепер поговоримо. І не моя буде провина, коли ця розмова скінчиться, можливо, не так, як цього бажав би пан начальник поліції. Пан Інаба Куронума питає, — звернувся білогвардієць до Івана Івановича, — чи ви погодитеся, нарешті, дати свій підпис? Від вас вимагають дрібницю.
Дорошук примружив короткозорі очі, і Володі навіть здалося, що він лукаво йому підморгнув.
— Дрібниця, кажете? Зовсім ні. У нас різні масштаби. Зрада для вас — дрібниця, для мене — навпаки.
— Не забувайте, що сина ви бачите востаннє.
— Мій син сам не захоче на мене дивитись, коли я стану зрадником батьківщини.
Інаба Куронума шепнув Лихолєтову кілька слів. Білогвардієць сказав:
— Шкода, але далі доводиться облишити розмови і вдатися до дії.
Він зробив знак поліцаям, які відразу ж кинулись до Володі і повалили його вздовж лавки. Один з катів сів на ноги, другий — на голову юнакові. Володя лише встиг помітити, як сполотнів батько і встав з стільця.
— Ми будемо його бити, — прозвучав голос Лихолєтова, — поки ви не дасте згоди на всі наші вимоги.
Що відповів батько, Володя не чув, бо в ту ж мить пекучий біль різонув спину. Нагаї із свистом полосували хлопцеві тіло. Він робив нелюдські зусилля, щоб не закричати. Прокусив собі губу, тамуючи зойк. Але стогону не міг стримати. Почуваючи, що сил бракує і що він зараз знепритомніє, Володя прохрипів:
— Тату, мені зовсім не боляче… Не здавайся… тату…
І після цих слів втратив свідомість. На нього вилили кілька кухлів холодної води, і Володя розплющив очі. Він почув ненависний голос Лихолєтова:
— Вам не шкода сина? Не ми, а ви його катуєте своєю впертістю. Ми битимемо його до смерті, доки…
Володя знову хотів закричати: «Не здавайся, тату!» Він поворухнув губами, але з них злетів тільки ледве чутний шепіт. І зненацька, наче пробиваючи глухий кам'яний мур, наче з далекого туману, долинув до слуху юнака рідний голос:
— Я не здамся, сину!
Радість сповнила всю істоту, заглушила дикий біль. Знову нагаї вп'ялися в тіло. Володя шарпнувся, але жодного звуку не почув від нього пан Інаба Куронума. І коли юнак знепритомнів удруге, начальник поліції сказав: