Карафуто

Юнак повернувся, щоб піти. Але в цю мить важкий удар по голові звалив його з ніг. Володя покотився палубою, почуваючи, як очі заступила темрява. За кілька хвилин він очуняв і підвівся на ноги. Тремтіли коліна, губи пересохли. Торадзо зустрів його сміхом. Володя зрозумів, що японець по-зрадницькому вдарив його ззаду.

— Наволоч! — вигукнув юнак і кинувся на Торадзо. Той виставив уперед ліву ногу, трохи нагнувся і, як тараном, ударив Володю головою в живіт. З глухим стогоном юнак знову звалився на палубу.

Рибалка вилив на Володю чашку води і допоміг хлопцеві підвестись.

— Це для першого знайомства, — показав зуби Торадзо. — Будеш слухняний — не будеш битий. Запам'ятай це, молокососе.

Рибалка, жовтий, як цитрина, одвів Володю в приміщення на шхуні для матросів та робітників-рибалок. Це були мініатюрні комірки, схожі на клітки. В кожній комірці жило по двоє рибалок. Страшенний сморід сповнював ці приміщення. Крізь невеличкий ілюмінатор світла в комірчину потрапляло дуже мало, тут завжди було напівтемно. В цих клітках, в цьому нестерпному смороді жили, спали, їли й відпочивали рибалки на шхуні.

Як виявилося, це був східний берег Карафуто на непривітному Охотському морі. Шхуна мала назву «Нікка-мару». На її борту було троє матросів і двадцятеро рибалок. Далеко в морі «Нікка-мару» глушила мотор, і тоді у воду лягали тисячі метрів сіті. Шхуна повільно маневрувала, і сіть метр за метром зникала в морській глибині.

Вранці діставали здобич. Тоді на палубі ворушилася плеската глибоководна камбала, горбуша — масу і кета — сяке. Іноді потрапляли на косяки оселедців. Тоді спостерігач на носі шхуни гукав:

— Нісін! Нісін!

Дзвонив дзвін, прив'язаний до стовпа на палубі, і всі матроси й рибалки, як один, вискакували на цей сигнал зі своїх кліток-нір. Оселедцям перетинали шлях, оточували весь косяк, і тоді сіті тріщали від багатьох тонн сріблястої риби.

Впійману горбушу чи кету розрізали вздовж черева і вичищали нутро. Кишки йшли на добриво, на тукові заводи, тому їх складали окремо у великі чани.

Розрізав рибу і Володя. Ця нудна робота пригнічувала своєю тупою одноманітністю. Коли були великі улови, робити доводилося по шістнадцять годин на добу. Робітники працювали, як автомати. Раз у раз билася в їхніх руках величезна риба, потім блискало гостре лезо ножа, чутно було звук розрізуваного черева, риба летіла в корзину, а кишки її — в чан. І так методично, хвилина за хвилиною.

Часом цю роботу переривав удар і стогін. Це підходив непомітно Торадзо і кулаком звалював на палубу котрогось з робітників, який, на думку Торадзо, працював повільніше від інших.

Володя спочатку дуже дивувався, що його не спитали, хто він такий і звідки. Але потім він зрозумів, що на шхуну «Нікка-мару» йшли тільки ті, кого злидні довели до відчаю. Перший рік робітникові на «Нікка-мару» не платили жодної ієни і вимагали підписати контракт на два роки безперервної праці, на шхуні.

Рибалки на «Нікка-мару» були людьми, які все життя терпіли голод і безпросвітні злидні і за свою каторжну роботу мали жменю третьосортного рису. Ці люди, здавалось, уже нічого доброго не сподівалися від долі, але в їх очах Володя часто помічав зелені вогники лютої ненависті, коли заходила розмова про капітана й Торадзо або про даннасана — господаря риболовецької фірми, яка мала десятки й сотні рибальських шхун та кавасаки.

Капітана мало цікавило, хто працює на його шхуні, йому треба було мати дешеві, майже дармові руки. Він охоче приймав навіть сухотних і взагалі хворих, яких ніде не брали на роботу і які з відчаю виконували першу-ліпшу роботу за миску гарячого рису.

На шхуні працювали японці, корейці та двоє росіян. Росіяни — колишні колчаківські офіцери — дійшли до останніх ступенів людського падіння. Це були алкоголіки, ладні продати батька-матір за чарку спирту. Бувало, що вони напивались і не працювали. Їх жорстоко бив Торадзо, але з шхуни їх не проганяли — це були дармові робітники.

Отож, ніхто «не цікавився й тим, хто такий Володя. Хіба мало є їх — нащадків російської білогвардійщини, які знайшли собі притулок на численних островах японської імперії!

Володя ночував на «Нікка-мару» в комірчині вдвох з молодим японцем, якого звали Катакура. Японець носив прізвище короля шовку-сирцю в Японії, він був рибалкою, і все його майно складалося з кошика, в якому лежали гетта і просочені риб'ячою кров'ю труси. Катакура вчив Володю, як треба швидко і вправно вичищати рибині нутро, і незабаром вони потоваришували.

Ночами Катакура дуже кашляв. Володя бачив, як здригалось у темряві від кашлю все його худе, виснажене тіло. І ставало зрозумілим, чому пішов Катакура на «Нікка-мару». Хворий на туберкульоз, він ніде не міг дістати собі роботу. Кому були потрібні його тонкі, схожі на вірьовки руки, все його хирляве тіло? Адже не знаходили собі праці навіть ті, в кого були дужі м'язи й міцна спина.

Якось уночі Володя прокинувся від густого солодкуватого диму, який ліз у горло. Поряд себе юнак почув незрозумілі звуки. Було схоже на те, що ось тут, у темряві комірчини, мурчить великий кіт.

Володя швидко засвітив свічку, і миготливий її вогник вихопив з нічної пітьми витягнену постать Катакури. Хлопець лежав на дірявому матраці і курив люльку, його очі були широко відкриті, великі круглі зіниці застигли, наче скляні. Бліки від свічки відбилися в них, і очі раптом заблищали холодним антрацитовим блиском. Катакура, захльобуючись, щось хутко замурмотів, потім глибоко, із стогоном затягся димом з люльки.

— Катакуро! Катакуро! — покликав Володя, торсаючи його за плече.

Хлопець кліпнув повіками, з розтулених губ випала раптом додолу люлька. Володя підняв її і погасив. Він уже догадався, яке зілля курив Катакура.

Хлопець був сп'янілий. Він тихо марив у напівзабутті. Володя сприснув його обличчя водою. Поволі розвіювався запаморочливий дим. Катакура приходив до свідомості. Зненацька задушливий кашель перехопив йому дух. Він кашляв довго, смикаючись усім тілом і посинівши, як мрець. Володя стривожився.

— Що з тобою, друже? Випий води, випий. Я зараз гукну лікаря…

Напад кашлю минув. Катакура посміхнувся:

— Тепер мені… легше. Ти казав «лікаря»? Ти… жартував? Який тут… лікар? Може, ти мав на увазі Торадзо? Але ж він лікує самими кулаками…

Володя з запалом почав доводити, як шкідливо для здоров'я курити опіум.

— Дай мені слово честі, що ти більше ніколи-ніколи не вживатимеш цієї отрути! — вимагав він від Катакури.

Хлопець знову посміхнувся легенько, самими куточками уст і знизав плечима — він дивувався з наївності свого товариша.

— Опіум? — перепитав він. — Звичайно, даю слово. Ніколи не вживатиму, бо ніколи більше не дістану. Він дорогий, опіум. Невже ти думаєш, що я маю його повні кишені?

— Твоє здоров'я…