Каштанове пташеня

Сиві варґи потерлися об її коліна, так вона і пішла додому разом із Маєм та старим рибальським светром Валерки. І ввечері сама зарилася в цей светр носом, притискаючи до себе старого пса, відчуваючи провалля його ребер.

Мама зняла окуляри, зайшлася важкими охами, що, мовляв, доношувати псів за померлими колишніми чоловіками можуть тільки ідіотки. Приспів. Іще раз приспів. Ну, але якщо вже така Світлана в неї навісна, то нехай, хоч чоловіком у хаті запахне, най це і смердючий старий кобель. Кода. Приспів.

— Мам, я тебе люблю, — несподівано для самої себе прошепотіла Світлана.

— Ох, розвезло тебе у вдови, потягнуло на ніжності, а це тому, що чоловіка в тебе нема! І життя свого в тебе нема! У Валерки його зараз нема, а в тебе ніколи й не було, — продовжувала буркотіти мати, крадькома витерла сльозинку, знову начепила окуляри.

Бузок причаровував, додавав ніжних відтінків сутінкам. Молодесеньке листя київського каштана вже подорослішало і нагадувало Світлані привітну лапку чудернацького звірятка, котра наче віталася з нею, з небом, із Всесвітом.

Май підняв морду догори, потягнув носом, кілька разів вертнув куцим хвостом, він точно відчував присутність господаря, мабуть, ним було сповнене це травневе повітря. Світлана й собі вдихнула глибше і пішла далі, крокуючи спогадами у майбутнє, у сумці бренькнув телефон: «Ма, поїхав провідати тата, бережи себе».