Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
...25 вересня 1966 року всі шість каністр спорожніли, хоч за борт їх викидай, хоч торохти ними серед моря Середземного — ніхто не почує. Аргонавти зажурилися — “звірюка” безупинно торохкотів, невмолимо висмоктуючи з бачка останні краплі бензину.
— А що там, юнго, твоя карта показує? — запитав Панько Федорович.
Юнга, загорілий до того, що вже міг би репрезентувати будь-яку народність Африканського континенту, поліз у будку за поліхлорвініловою торбинкою. Він довго нишпорив пальцем по карті, щось зважував подумки, шептав під ніс.
Кацо тим часом попирхував спереду човна, бавився, не поділяючи занепокоєння членів екіпажу. Його облишили, можна сказати, напризволяще. Особиста справа нічим істотним після опиту
— Товаришу капітан, — обізвався Купчик, — за моїми неточними підрахунками, скоро Гібралтар. Ось, гляньте, справа Іспанія, зліва — Марокко, а нам прямо поміж ними, а там через якихось два меридіани перескочити, та й на місці.
— Ох, Семйон, Семйон, буде ще нам і Марокко, і морока. Не так-то воно легко через ті меридіани скакати. Резинку вже двічі на трусах перев’язував. — Продовольчі запаси катастрофічно танули. — Без приварку, Семйон, не жизнь, а мука. Я в найтрудніші часи мав сякий-такий приварочок, бо не можу так працювать, щоб біля мене не було матеріальних ценностів… Е-е-ех, борщику б зараз! Моя половина такі борщі варить — тобі й не снилося. Повернемося, непремінно скуштуєш!
— М-да-а, — мрійливо закотив очі юнга, розкрив рота, зблиснувши вставною щелепою, — а мені б зараз курячу ніжку, а ще краще — гузно… Ух! М’якеньке, жирненьке, а кісточки так і хрумкотять, так і хрумкотять! Та й чарочку під курочку не грішно.
Кацо помітив їхню сумну задуму, висунув голову з води, запропонував:
— А — ви — планктончику — планктончику — скуштуйте — дуже — корисно.
Ні Купчик, ні Галасун не знали такої страви. Кацо популярно їм пояснив: планктон — це така собі прозора сірувата драглина, яку можна виловити з води марлею. Москальчук кандидатську дисертацію на планктоні захистив і з цифрами та формулами в руках довів: планка тон корисний не тільки для риби, а й для людини. Людина, якщо тільки докладе певних вольових зусиль, може протягти на самому планктоні не менше місяця.
Галасун поцікавився, чи Москальчук випробував особисто на собі цілющі властивості планктону. Кацо відповів: Москальчук — поважний теоретик і до примітивного емпіризму не опускається.
— Тож-то й воно! — сердито буркнув Панько Федорович. — Теоретично і я можу уявить, що ситий. Ну, нічого, якось переб’ємося, а от моторяку чим заправляти будемо? Га, Семйон?
Семен Михайлович пригадав напутні слова колишнього господаря човна і не зовсім упевнено мовив:
— Якщо він у діда на керосині тягнув… Дід же казав, що, певно, і на звичайній воді потягне. Може, заправимо? Вода тут все-таки не дніпровська, солі всілякі має і цей… як його… планктон.
Панько Федорович скептично гмикнув. Він все-таки кінчав замолоду курси трактористів і дещо розумівся на двигунах. Та найнадійніший, найдивовижніший у світі Л-6 похитнув і без того хиткі уявлення Панька Федоровича про невикористані резерви двигунів внутрішнього згоряння. Ще в Егейському морі Галасун мав змогу пересвідчитися: ті резерви — воістину невичерпні.
Тут я знову мушу зробити невеличкий відступ від сюжетної лінії, повернутися назад. Справа ось у чім. Ще в Егейському морі у наших аргонавтів кінчилася прісна вода. Пити забортну вони не наважувалися, приставати до берега боялися — хтозна, як зустріне місцеве населення, головне ж — місцеві власті. Та й мови ніякої іноземної не знали. Три дні їх мучила пекельна спрага. Надвечір третього дня Панько Федорович, який взагалі, як уже помітив читач, відзначається творчою вигадкою і всепереможним потягом до всього нового і прогресивного, надумав скуштувати воду, що безперервною цівкою б’є з вихлопної труби.
Він перехилився з корми і набрав у кварту окропу з вихлопної труби. Остудив трохи, сьорбнув. Чистісінька тобі прісна вода! Шкода тільки, надто гаряча. Але й тут Галасун не сплохував. Він запропонував заварювати на тому окропі чайок. Так і робили надалі. Отже, проблема питної води була розв’язана, і звідси треба зробити висновок, що Л-6 може діяти одночасно і як опріснювальна установка. Очевидно, охолоджуючи циліндри, морська вода втрачає солі. Куди вони зникають — чи випаровуються, чи опадають в картер, — невідомо, але факт лишається фактом: кудись та сіль дівається. Тим-то пропозиція Купчика заправити бачок водою врешті-решт припала Паньку Федоровичу до душі.— Ат! Щось та треба пробувати! — махнув він рукою. — Я завсігди за нове і прогресивне. Бельзин все одно-ось-ось кінчиться. Тіко я ось що думаю, Семйой. Чиста вода, хоч вона і з планктоном, та, натурально, не піде. Треба хоч чимось її здобрити. Раціо? Раціо! От, к прімєру, автол у нас є?
— Ще є літрів зо два.
Семен Михайлович набрав у каністру води, поставив її, крекчучи, на борт і трохи відлив. Потім заправив у каністру півлітри автолу і гарненько потермосив посудину, щоб воно все там добре перемішалося. Панько Федорович застромив у бачок спінінгове вудлище і, вийнявши його, встановив: бензину майже не було, мотор все одно ось-ось замовкне.
— Заливай! — скомандував і дав повний газ.
Семен Михайлович встромив у горлянку бачка лійку з густою мідною сіткою — щоб щось стороннє не попало — і вода забулькала в порожньому череві бачка. Мотор нічим не виказував свого невдоволення. Коли ж бачок наповнився, до “звірюки” дійшло, що його дурять, дурять до того ж безбожно. Моторяка чхнув сердито раз, вдруге, навіть зупинився був на хвильку, ніби прислухаючись, що то таке бурчить у нього в карбюраторі. Але він, видно, до того був розігрітий, що просто ліньки було спинятися, просто до того розкочегарився, що нудно було б йому мовчати. І мотор, найнадійніший у світі мотор Л-6, після глибокодумної цезури, почав далі вибивати, вистукувати свої бадьорі ямби і анапести.
Довго ще прислухалися до нього аргонавти, не довіряючи власним вухам, поки Панько Федорович не усміхнувся широко і не плеснув дружньо моторяку по станині.
— От за що я люблю стару отєчественну техніку, так це за надійність. Вигляду вона не має ніякого. А в роботі-хоч куди! Ти її не доглядаєш, ти її, натурально, гробиш, а вона хоч би що! Торохкотить і торохкотить. Раціо? Раціо! Ти тіко, Семйон, нікому-нікому! Повернемось додому — запатентуємо ізобрєтєніє.
Купчик вивчав лійку. Його увагу привернула сірувата драглиста речовина, що осіла на густому мідному ситечку.
— Що б воно таке могло бути, товаришу капітан?
Галасун і собі запустив вказівного пальця у лійку, понюхав його. Пахло морем, бензином і ледь-ледь автолом.
Панько Федорович вивалив на долоню драглі, ухопив потрісканими губами півжмені, пожував і, заплющивши очі, проковтнув. Гикнув, повідомив:
— Оце ж той планктон, натурально, і є. Якщо присолити і здобрити олійкою, то чого ж… можна спользувать як підножний корм. Натягни, Семйон, на підсаку марлю — бинти зший — і виловлюй цей холодець, у відро скидай.
Семен Михайлович скривився, як середа на п’ятницю, здвигнув плечима:
— Багато чого мені доводилося заготовляти. Лом цвітних металів, свинячі і коров’ячі шкури, картоплю, огірки, капусту, моркву, металобрухт… А тепер, виходить, ще й планктон.
— Да, брат, це тобі не капусточка, не огірочки та помідорчики — тут не розживешся…
— А ви думаєте, на помідорах та на огірочках розживешся?
— Не балакай лишнього! Знаю я вашого брата — заготівника! Ціни ж сезонні. Сьогодні — одна, завтра — інша, нижча. Тобі здають ніби по нижчій, а ти платиш по вищій, продаєш по нижчій, а різницю — пополам… Раціо? Раціо!