Кладовище домашніх тварин

Зазвичай він до десятої повертався додому, а потім вони з Рейчел кохалися. Ще ніколи відтоді, як побралися, вони не робили цього так часто і з таким задоволенням. Рейчел вважала, що у всьому винна якісна артезіанська вода, а Луїс перекладав відповідальність на менське повітря.

Жахлива смерть Віктора Паскоу в перший день осіннього семестру поступово вивітрювалася як зі студентської пам’яті, так і з голови Луїса; хоча, без сумніву, родина хлопця досі була в жалобі. Луїс розмовляв по телефону з безутішним батьком Паскоу: запевняв його, що зробив усе можливе для порятунку юнака. Він не розповідав йому про весь той жах, про мозок, який витікав на килим, про те, що рани його сина були несумісні з життям, але знав, що сам ніколи не зможе цього забути. Для решти ж людей Паскоу практично розтанув у минулому.

Луїс досі пам’ятав про сон і про сомнамбулічний досвід, пов’язаний з ним, однак тепер йому здавалося, що це сталося з кимось іншим – по телевізору абощо. Це було схоже на його перший і єдиний похід до повії в Чикаго шість років тому – ці події не мали нічого спільного з його життям і лишень відбивалися в ньому фальшивою луною.

І він більше не думав про те, що сказав чи не сказав смертельно поранений Паскоу.

Ніч на Гелловін була морозною. Луїс та Еллі почали похід за цукерками з Крендалів. Еллі радісно гиготіла і вдавала, начебто вона літає на своїй мітлі кухнею Норми, за що отримала схвалення старенької:

– О Джаде, вона наймиліша дівчинка з усіх, правда ж?

Джад погодився і запалив цигарку.

– А де Ґейдж, Луїсе? Я думав, ви і його одягнете в якийсь костюмчик.

Насправді вони планували взяти його з собою – Рейчел особливо цього хотілося, адже вони з Міссі Дендрідж пошили для нього чудовий костюм жучка з вусиками, зробленими із зігнутих вішалок, обгорнених гофрованим папером. Але хлопчик не дуже добре почувався – мабуть, застудився. Луїс прослухав його легені і почув легкі хрипи, та й термометр за вікном показував лише 40 градусів [73] о шостій годині вечора, тому вирішили, що малому краще залишитись удома. Хоч Рейчел це й засмутило, вона погодилася.

73

40 градусів за шкалою Фаренгейта ~ 4,4 °C.

Еллі пообіцяла Ґейджеві одну зі своїх цукерок, але її непомірний жаль і співчуття наштовхнули Луїса на думку, що насправді дочка трохи раділа, що братик не плентатиметься за нею і не відбиратиме на себе частину уваги.

– Бідненький Ґейдж, – її голос звучав так, немов вона розмовляла зі смертельно хворим. А Ґейдж, поки що не усвідомлюючи, яку нагоду пропускає, вмостився біля сонного Черча і дивився телевізор.

– Еллі – відьма, – відповів Ґейдж без особливого інтересу і повернувся назад до телевізора.

– Бідненький Ґейдж, – промовила Еллі, жалісливо зітхаючи. Луїс подумав про крокодилячі сльози й осміхнувся. Еллі вхопила його за руку і потягнула: – Ходімо, татку! Ходімо-ходімо-ходімо!

– Ґейдж трохи занедужав, – відповів зараз Луїс Джаду.

– О, це і справді прикро, – сказала Норма. – Але наступного року йому буде навіть цікавіше. Відкривай сумку, Еллі… Упс!

Норма взяла з миски на столі яблуко і «Снікерс», та і те, й інше випало з її рук. Луїса вразило, наскільки її покручені артритом руки були схожі на клешні. Він нахилився і підняв яблуко, яке котилося підлогою, а Джад підхопив «Снікерс» і кинув його до Еллі в сумку.

– Ой, люба, давай я дам тобі інше яблучко, – запропонувала Норма. – Це ж, мабуть, побилося.

– Ні, не варто, і це хороше, – відповів Луїс, намагаючись вкинути яблуко в торбинку Еллі. Однак дівчинка відступила на крок і завбачливо прикрила торбинку.

– Я не хочу побите яблуко, татку! – мовила вона до Луїса, немов той зовсім здурів. – На ньому ж будуть коричневі плямки… Фу.

– Еллі, це, чорт забирай, неввічливо!

– Луїсе, не свари її за те, що каже правду. Щирість і відрізняє дітей від дорослих. А коричневі плями – бридкі.

– Дякую, місіс Крендал! – Еллі переможно зиркнула на батька.

– Прошу, люба, – всміхнулася Норма.

Джад провів їх до ґанку. Повз пройшли двоє маленьких привидів, і Еллі впізнала в них друзів зі своєї школи. Вона потягнула їх до Норми на кухню, і на якусь мить Джад і Луїс лишилися сам на сам.

– Її артрит погіршився, – мовив Луїс.

Джад ствердно кивнув і викинув недопалок у попільничку.

– Їй завжди гіршає восени і взимку, але так погано ще ніколи не було.

– Що каже лікар?

– Нічого. Він не може нічого сказати, бо Норма не хоче його бачити.

– Що? Чому?

Джад подивився на Луїса: у світлі вогнів «універсала», який чекав на гостей, старий виглядав на диво беззахисним.

– Мабуть, варто було б обрати кращий час для того, щоб попросити про це, але, гадаю, в дружбі немає поняття «хорошого» і «поганого» часу. Чи не міг би ти її оглянути?

З кухні чулося завивання привидів і гиготіння Еллі – вона цілий тиждень вчилася сміятися як справжня відьма. Усе повнилося гелловінськими веселощами.

– Норму щось іще турбує? – запитав Луїс. – Вона чогось боїться?

– Її болить у грудях, – тихо відповів Джад. – І вона більше не хоче бачити доктора Вейбріджа. Я трохи хвилююся.

– А чи хвилюється вона сама?

Джад завагався, але все ж таки сказав:

– Гадаю, вона налякана. Мо’, то основна причина, чом вона не хоче йти до лікаря. Одна з її ліпших подруг, Бетті Кослоу, померла в лікарні минулого місяця. Рак. А вони з Нормою однолітки. Вона боїться.

– З радістю її огляну, – погодився Луїс. – Жодних проблем.

– Дякую, Луїсе, – вдячно відповів Джад. – Якщо ми разом схопимо її, то мо’…

Джад раптово змовк і запитально схилив голову набік. Його погляд перетнувся з Луїсовим.

Крід не пригадував, як одне почуття змінилося іншим. А від спроб розібратися в цих причиново-наслідкових зв’язках тільки паморочилося в голові. Певен він був тільки в одному: якоїсь миті цікавість змінив острах, що сталося щось лихе. Він знову перехопив той беззахисний погляд в очах Джада.

– Гуууууу-гууууу… – завивали привиди на кухні. – Гуууу…

І раптом цей звук переріс у перелякане:

– Аааааааааа!!!

Один із привидів закричав.

– Татку! – високий голос Еллі пульсував дикою тривогою. – Татку, місіс Крендал упала!

– О Боже! – простогнав Джад.

Еллі вибігла на ґанок, її чорна сукня тріпотіла на вітрі. В одній руці вона тримала свою мітлу. Її зелене обличчя, витягнувшись від хвилювання, нагадувало тепер перекошену гримасу п’яного карлика. Двоє маленьких привидів вийшли слідом за нею в сльозах.

Джад кинувся на кухню, на диво меткий як на свої вісімдесят з гаком. Та ні, не просто меткий – моторний. Він гукав дружину на ім’я.