Кленовий лист

«... Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом нейтральний порт Сетубал здати міс Гревс Катабанья три обер-лейтенант Адам Безрух».

Підписав і відсунув мізинцем. Не спиняючи руху, важко поклав долоню на купу грошей. Нестримна посмішка задоволення, немов у дзеркалі, відбилася такою ж посмішкою перемоги на обличчі його щедрого покупця.

Господиня дому, літня жінка, ще з минулого вечора і цілу ніч вирішувала свою долю, долю хати, господарства під лісом у селі, долю якогось життєвого затишку. Вслухалася в незрозумілі їй гарячі розмови і по закінченні торгу старанно прибрала, підмела хату. Аж тоді тихо вийшла надвір.

Постояльці прифронтової лінії ніби й не помічали її. Лише бачили, як вона потім поралася в дворі, але... до ночі не повернулася в дім. Обер-лейтенант Безрух, єдиний з чотирьох постояльців, чудово говорив рідною їй мовою. Чи таку натуру нестримну мав, хизуючись перед чужою жінкою, а чи з інших якихось міркувань проговорився про якусь генеральську доньку, яку він нібито для безпеки в перший день війни вивіз з прикордоння до своїх знайомих у одне портове місто.

— Сирота. Майже безпритульне дитя, а тут така війна! Ледве вихопив, урятував...— хвалився обер-лейтенант добротою сердечною.

Навіть повірила жінка: чого не буває на світі. Цілком можливо, що фашист щось має в серці, коли так піклується про дитя. Про те, хто той жорстокий генерал, навіть хто мати, неоглядна жінка не допитувалася, бо вже вирішила кинути хату, господарство і піти десь пересиджувати війну вдвох з невісткою-солдаткою.

Фашистські вояки, її пожильці, пізно повернулися на квартиру і, хоч збагнули, що лишилися самі на господарстві, не надали тому особливого значення. Все одно мали виїздити.

Другого дня вирушили назад по трасі до найближчої залізничної станції. Документи у всіх були, як кажуть, у повному ажурі. Військова підлеглість для кореспондента була на війні скоріше умовністю, а в такій гарячковій хапанині переможців, кому там буде час цікавитися ще й ними.

Якихось два десятки кілометрів буде найбезпечніше їм пройти пішки. Тепер тут стільки ходить їхнього брата. Дороги ні в кого не питали, щоб не викликати підозру. Десь вночі в лісі їх і застала страшна грозова злива. Ні повернутися назад, ані йти в таку негоду далі не було рації. Довелося ховатись під найгустішими деревами, тулитися попід ними, перечікувати...

Цілісіньку ніч ішов заливний дощ. Громовиця спалахувала майже по всьому небесному свічаді. Хмари несподівано закрили небо, зірки, уламок місяця, і ніч, ще звечора світла, відразу обернулася на непроглядну темінь.

Марія Йосипівна спинила автомашину з дітьми в непролазному лісі. Дощова злива зараз була їй на руку, сприяла партизанським діям, але разом з тим позбавляла можливості маневрувати автомашиною. Навіть у такій гущавині та зарослях було небезпечно залишатися на одному місці з автомашиною, коли десь поруч проходив магістральний шлях. З цього погляду нічна злива була аж он як до речі. Навіть з псами тепер не

знайдеш сліду — дощ остаточно забив його. Полеглі під колісьми травинки піднімуться від дощу. А просто зі шляху сюди не продертися через гущавину зарослів. Та як розшукати тепер решту партизанської групи? — Хто з вас найстарший? — запитала вона, придивляючись в авто при тьмяному світлі до піонерів. Діти перезирнулись, не наважуючись навіть обізватись. Тільки коли потухло світло, відповіла Любочка Запорожець:

— Та ми всі... піонери, тьотю Маріє. Мені вже тринадцятий. Ось Вітя... Віталій Довженко такий. Алик теж, мабуть, наших літ. Ну, а Боря на рік молодший.

Марія замислилася, прислухаючись до гомону нічної магістралі за чащобою лісу. Згадала дочку. Досі ще до пам'яті не могла дійти, так таємниче втративши дочку. Невже... він таки викрав і потай устиг вивезти Ніночку до своєї матері?

Як би то було добре, щоб це справдилося! А що коли Ніночка заблукала десь у прикордонних лісах, збилася з дороги і...

За сердце вхопилася, застогнала жінка. Та в ту ж мить і взяла себе в руки. Не час тепер і не місце так терзатися тими страхітливими думками. Адже зараз головне — пробитися через лінію гітлерівських військ, вивезти оцих дітей.

Вивезти дітей... Напевне ж Ніночка в генералової матері! Аж легше, спокійніше стає від такого припущення.

Треба діяти! Розшукати в цих хащах автомашину, звісно, можна. Та хто її шукатиме в таку негоду?

— Ну ось, діти: Боря лишається першим вартовим біля авто, а Люба йде зі мною. Віталій змінить Борю, коли той почне дрімати, а Віталія — Алик. Це вже десь аж ранком. Усе ясно? — запитала і насторожилася, чекаючи відповіді.

— Не все, тьотю Маріє,— озвався Боря.

— Що ж іще, Борю?

— Що маємо робити, коли б...— почав Боря.

— Коли б... машину помітили фашисти? Це неможливо, Борю, неможливо. Щоб сюди зайти, хоч би і по нашому сліду, то треба йти цілий день. А з шляху... немає тут навіть стежки.

— І нашого сліду вже немає,— скоріше себе заспокоїв Алик.

— І то правда, Алику. А за день ми встигнемо повернутися до вас і виїдем геть далі. Ну, тепер усе ясно? — допитувалася, поглянувши на годинник, на якому фосфоричним світлом відсвічували цифри й стрілки.

Діти промовчали. Марія розуміла, що лишатися їм біля машини хоч і втрьох дуже небезпечно. Адже поруч проходить шлях, гуркочуть фашистські авто, перекидаючи війська. Краще б кудись у кущі, далі від дороги.

Ще раз спинилася на цій думці і вийшла з авто. Відчула, що й справді в машині якось страшніше, ніж надворі. Не хапаючись взяла автомат, немов жнець серпа за пояс, дві заряджені обойми поклала до зручної кишені в спідниці.

— Ходімо, Любочко. Бач, хлопці лишаються охороняти автомобіль. Краще буде, Борю, справді вартувати не в машині, а біля неї. Далі видно. Здається, біля тих кущів буде найзручніше.

— Справді, чого нам сидіти в авто, коли в лісі так хороше,— перервав мовчанку Вітя Довженко.

— Гайда в кущі, а то...— розігнався Боря і перший вийшов з авто.

За ним вийшли і ті двоє. Озиралися в темряві передсвітання. Та надворі їм здалося аж ніскілечки не краще, ніж в авто, яке має таки стіни, покрівлю, замки.

Дощ ущух, почало ніби розвиднятися, бо зникали в небі хмари. Лісова свіжість після дощу змушувала щулитись.

— Ходімо аж до отих товстих дерев,— запропонував Боря.

І хлопці рушили до тих сосон. Згодом, коли очі звикли до темряви, ставало видніше. Роса приємно лоскотала ноги.

— А як гадаєте, хлопці?..

— Тс-с! — попередив Боря.

Всі раптово спинилися. Але, крім віддаленого гуркоту з шляху та тяжкого двигтіння у верхів'ях дерев — відгомону війни, навколо нічого не було чути, ще панувала ніч. Але щось спонукувало хлопців заховатися, і вони без слів пішли ще далі до сосон.

— Обсядемо оцю, найтовщу, щоб пильнувати з усіх боків,— знов зашепотів Вітя, бо мовчати було ще страшніше. Адже кожен найменший шелест у лісі лякав їх. То вже краще самим говорити!