Кленовий лист

— Товаришу генерал! Фашистські мотоциклісти вже прориваються крізь оборону на околиці містечка... Моя машина ось тут, за валом. Доведеться виїздити вже через ліс.

— Правильно. Машина готова?

— Так точно! Запасний мотор поставили вночі. Як звір! Запас пального... Повний порядок, товаришу генерал!

— Ось що, слухай уважно! Умри, а вивези з містечка Марію Йосипівну! Зрозумів? Давай... Через п'ять хвилин щоб вас тут не було. Відповідаєш за її життя! До Луцька або до Володимира-Волинського — все одно, куди вільніший проїзд. На залізничну станцію, зрозумів? І доки не рушить з нею поїзд на схід, не показуйся мені на очі.

— Єсть! — ковтаючи повітря, вимовив Вітя. Але не рушив з місця.

— Ну?

— Товаришу генерал, а ви?

— Марш!

Шофер по формі повернувся, але пішов нерішуче. В дверях ще раз обернувся і вже зовсім не по-військовому обізвався:

— Марію Йосипівну... А самі?

Генерал не лише звик до свого шофера Віті, він поважав його. На його репліку обернувся, не маючи бодай найменшої злості. Та двері, як постріл, хряпнули. Тільки гіркий посміх відбився на заклопотанім обличчі генерала.

Біля одинокої хатки, у вибалку, за містечком, стояли дві жінки. Ні чекання, ані спокою. Погляди не зустрічалися, тільки блукали десь, розминаючись... Щоб не докоряти одна одній. Поруч них — валізка з речами та харчі у вузлику. Одинока хатинка позаду них прищулилася до землі, немов перечікуючи удар. А дві жінки, нашвидкуруч одягнені, навіть словом не перекинулися між собою. Тільки сполохано озиралися на вантажні авто з бойовою технікою, пораненими чи й порожні, які з однаковим поспіхом мчали в обидва боки, незважаючи на жінок, так несподівано захоплених жахами війни. Стугін землі від вибухів, дрижання тверді під ногами вселяли ще більший ляк.

Старіша, господиня цього одинокого дому, одягнена в звичайне робоче вбрання, нарешті знову спромоглася вимовити ту фразу, умовляючи Марію Йосипівну:

— Що ж тут такого? Чи теперки вам до гонору... Підіть до чоловіка, нагадайте. Легке діло їм теперки пам'ятати ще й про наш клопіт. А в них машини, коні. Чуєте, що робиться на світі? Він же таки генерал. А в такому становищі мужчина нашій сестрі он як потрібен...

— Ні, Одарко Семенівно, дякую...— Марія Йосипівна підняла обидві руки до шофера авто, яке з божевільною швидкістю мчало назустріч. Але воно пронеслося мимо, обдавши обох пилюгою.— Цей мужчина вже не для нас, власне — не для мене. Його милістю я не хочу користатися. Пішки піду.

— Пішки в такому ділі, моя рідна, не ходять...

У цю мить так загарчали гальма авто, що обидві кинулися до воріт. Біля них з розгону став легковий автомобіль генерала. З нього вискочив просто в клубки пилюги Вітя і відразу відчинив задні дверцята.

— Оце добре, Маріє Йосипівно, що ви вже напоготові. Тепер-то я вкладуся в свої п'ять хвилин! Сідайте.

— А я нікуди не їду! То так...— махнула рукою на речі.

— Та ви що, нікуди не їду? — вигукнула Одарка Семенівна.

— Так, нікуди не їду, лишаюся. Передайте, Вітю, вашому генералові, що я лишаюсь. У німців лишаюся.

Шофер на мить немов сторопів, гостро глянув на обох. Потім, отямившись, кинув погляд на ворожі літаки в небі, скупо обстрілювані якоюсь уцілілою зеніткою та з гвинтівок, і рішуче ступив до жінок.

— Ну, Маріє Йосипівно, ви мене аж розсмішили. Та я ж бойовий наказ виконую, з п'яти хвилин три вже витратив... Упрошувати вас, то тут і бомбами накриють он ті дракони фашистські. Сідаєте добром?— ультимативно запитав.

— А то що? — глузливо допитувалася.

— Та сідайте вже, не підводьте людини,— порадила Одарка Семенівна і злегка підштовхнула її до машини.

А коли вперта жінка обернулася, щоб відіпхнути господиню квартири, Вітя грубо схопив Марію за плечі і не зовсім чемно всадовив в емку.

— Будеш тут з вами воловодитися. Генерал поранений б'ється, щоб утримати ворога, і в таку мить посилає по вас машину, а ви... «У німців лишуся!» Не делікатно виходить... То ваші речі? Будь ласка, подайте сюди, бо в мене дверці не замикаються. Дякую, все.

— Я не поїду, що тут... на силу надієтеся біля слабої жінки!

— Ну, то вже ваша справа. Не їдьте, то йдіть собі! Я свідка ось маю. Ви розумієте, що таке бойовий наказ генерала?! Не поїду...

— Пустіть дверці, ви слон! — істерично домагалася Марія.

— Хоч і мамонт, мені все одно. Зрозумійте ви... А ще дружина генерала. Я за чверть години мушу доповісти генералові! Андрій Тихонович он як бідкається, совістю, каже, відповідаєш. А тут і голови може не вистачить з таким несвідомим народом. Охота мені з вами возитися... Чи я не міг би з добровольчими ротами фашистські танки підпалювати? У німців вона лишиться...— бурмотів схвильований шофер командира, кидаючи валізу на переднє сидіння.

За шляхом, на краю лісу, розірвався фашистський снаряд. Водій блискавично повалив оторопілу господиню Марії на землю, сам упав біля машини. Шмат чавуну з розірваного снаряда просвистів десь над ними, брязнули шибки в хаті. Машину накрило густою пилюгою з піском, падало викорчоване придорожнє бадилля, Тоді шофер схопився і прожогом ускочив в розчинені дверцята. Авто, мов поранена тварина, заревло і рвонуло геть.

— Мужчина в нашому становищі — вінець діла! — великорозумно підсумувала Одарка Семенівна, переповзаючи до своєї хати.

— У німців вона залишиться!..— ще раз проказав Вітя, владно повертаючи руля, щоб об'їхати метрову воронку від снаряда. І тут же звернув з шляху на лісову просіку, просто на схід.

В авто, на м'якому, хоч і досить потертому оксамитовому сидінні, Марія Йосипівна вже не протестувала. Власне, внутрішній протест, мішаючись із жалем та ще з якимись неясними почуттями, і складали в цю мить її перемелений страшною веремією тяжкий настрій. В такому психологічному стані зникнення дочки давало про себе знати тільки як гостра рана. Опустивши руки і послабивши нерви, Марія плакала.

А Вітя тимчасом надолужував згаяне.

Не дивлячись на спідометр, не прислухаючись до надсильного виття мотора, він визначав швидкість руху по миготінню стовбурів дерев, які товпилися безконечним ланцюгом, наввипередки гнали повз нього, щоб за якусь мить прошмигнути мимо.

— Шістдесят... Сімдесят... Дитяча швидкість,— уголос думав Вітя, реєструючи оком набридливі стовбури дерев.— Генерал сказав би: по-рачиному лізеш...

І натискав на педаль газу. Перетинали запруджені військами шляхи, кудись завертали і знову гнали, ніби навперейми. Марія Йосипівна вже й не думала далі протестувати. Навіть виглянути у вікно не наважувалася: в машині крізь гул мотора чути було важке гупання війни. Жінка відчувала сором за свою гарячкову поведінку. З якого пекла вихопив! Та ж... чи і вихопив.?