Клуб самогубців. Діамант Раджі
Шрифт:
До всього того щасливий збіг обставин дав малому Стівенсонові за няньку одну з тих прославлених у письменстві простих жінок, що своїм стихійним розповідним хистом, красою образної народної мови збуджували у вихованцях любов до минулого їхньої батьківщини і підбивали їх на запальні спроби повістярства. Наслухавшись від Елісон Кенінгем шотландських повір'їв, казок та балад, її палкий учень уже на сьомому році почав сам складати фантастичні оповідання для неї ж, для матері, для численних кузин та кузенів, потім — повні хитро виплетених пригод претензійні «історії» — для шкільних рукописних журналів. Року 1866 відбувся його літературний дебют анонімною брошурою «Історія Пентлендського повстання», а ще через сім літ зав'язав він свій найкращий, діловий і щиросердечний зв'язок, познайомившись із Сіднеєм Колвіном, згодом — бездоганним своїм видавцем і найбільшим приятелем.
Першими помітними літературними творами Роберта-Луїса Стівенсона були добірні етюди в елегантному жанрі тих думок про
В одну з візит до Фонтенбло Стівенсон випадково здибався в Барбізоні і заприязнився з пані Осборн, заміжньою американкою, матір'ю двох дітей, що саме тоді розводилася з чоловіком. Коли справи відкликали м-с Осборн додому, в Каліфорнію, і закоханий Стівенсон довідався незабаром про її хворість, то поквапився до Америки. Почасти ощаджаючи свої мізерні кошти, почасти з цікавості митця, жадібного на все незвичне, він їхав на емігрантському пароплаві і в емігрантському ж поїзді перетяв із сходу на захід північноамериканський суходіл. Цілу осінь тяглася подорож; її важкі умови зморили письменника до краю. Дорожні його товариші щоранку потерпали, чи він не вмер уночі. Але Стівенсон переборов недугу, дістався таки до Сан-Франциско і, перехворівши там три чи чотири місяці, здійснив своє бажання — одружився, по весні 1880 року, з жінкою, ради якої замалим не наклав життям.
Через грошову скруту в Америці йому важко жилося, дарма що дуже романтичний був той відлюдний покинутий рудокопський табір, куди він вибрався, женившись, із Сан-Франциско. Тому восени, підупалий на силах, зате повний каліфорнійських вражень для задуманих «Скватерів Сільверадо», він повертає з дружиною і пасербком до Единбурга миритися з батьком, незадоволеним з його одруження. Дві наступні зими, перебуті в Давосі, лиш до певної міри знешкоджали згубний вплив шотландських весен та літ, відданих гарячковому писанню статей і віршів, найголовніше ж «Корабельного кухаря» (перейменованого потім на «Острів Скарбів»), і Стівенсон вирішає переселитися зовсім у південну Європу.
З осені 1882, видавши перед тим збірку essays (Virginibus Puerisque, 1881) та «Нові арабські ночі» (1882) і друкуючи в дитячому журналі «Острів Скарбів» (1881–2), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселі, потім — у віллі «La Solitude», недалеко Пера. В затишній «Самотині» його ввінчала слава виданого в 1883 році окремою книжкою «Острова Скарбів», тут же правилася коректа
«Скватерів Сільверадо» (1883), та новий напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887 Стівенсон жив у Баврнемусі, одному з надламанських англійських курортів. Романи «Принц Отто» (188S) та «Украдений» (Kidnapped, 1886), повість «Химерна історія д-ра Джекіла і м-ра Гайда» [34] (1886) і два томи віршів — такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю ввірвалися найміцніші зв'язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі, 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір'ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого недавно писав «Острів Скарбів», а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Ньюпорті, зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторії біля гірського озера Саранак, — увесь час невтомно за працею, — потім скількись тижнів на узбережжі Нью-Джерсею, тоді, влітку 1888, — поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Різноплемінне, різнобарвне, мальовниче Сан-Франциско, — говорить Стівенсон устами свого «рекера», рятувальника занапащених суден, — «не вичерпується саме собою». Воно підступило до Тихого океану, наче двері, розчинені «в інший світ і в переднішу добу історії людства… Я стояв тут, на крайньому кордоні заходу і теперішнього часу. Сімнадцять віків тому і за сім тисяч миль на схід від мене якийсь легіонер стояв, можливо, на Антоніновому валі і дивився на північ, на гори піктів. Хоч яка велика часова і просторова відстань лягла між нами, а все ж, коли я вдивлявся із скелі в безбережний Тихий океан, я був родичем і спадкоємцем цього легіонера, бо ми обидва стояли на межах римської імперії (чи то, як тепер висловлюються, західної цивілізації), обоє дивились на краї, ще не зроманізовані». З-за рогу Горну, з Китаю, із Сіднея, з Індії, — провадить далі Ловдон Додд-Стівенсон, — сходиться до Сан-Франциско безліч найбільших суден. Поміж цими океанськими велетнями линуть острівні шхуни, високощоглі і тендітні, з смуглявими тубільними матросами. Вони виходять звідси під усіма вітрилами «з несписаним вантажем лососячих консервів, джину, кольористого бавовняного краму, жіночих капелюшків і годинників», а через рік вертають до гавані «по вінця навантажені копрою або черепаховими щитами та перловими мушлями».
Один з таких океанських метеликів, шхуна «Каско», чекав у Сан-Франциско на слабого письменника та його родину. Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в «інший світ» і «переднішу добу історії». Корабель узяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу перебув Стівенсон перші свої океанійські зиму і весну, закінчуючи тут між іншим доведений до половини в Америці роман «Мастер Баллантре» (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб, завітавши сюди незабаром удруге, знайти тут собі нову батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уполу, малий самоанський острів, двійник Ґоґенової Nave-nave Fenua — Чарівної Землі! Коли Ґоген вирушав з Парижа на Таїті, Стівенсон уже жив у Вайлімі, в збитій з дерев'яних ящиків халупі і ставив собі та своїм, високо над морем, більшу, міцнішу, досмертну хату. Два роки раювали поруч у цих віднайдених едемах, хоч за тисячу миль один від одного, але сп'яняючись тим самим подихом тропічної глушини, — славетний вигадник пригод, мученик безнастанних своїх мандрів, і великий маляр-архаїст, що сподівався від кольорових бенкетів вічно святної природи екватора, від агонії стародавньої маорійської раси зцілющих джерел натхнення й існування. Чи знали вони про своє сусідство, чи не знали, мені невідомо. Тільки ж Гогенова «Ноа-Ноа» і Стівенсонові «Листи з Вайліми» до Сіднея Колвіна — то дві рівнозначні в історії ідей 19-го віку і рівноцінні пам' ятки, — зворушливе розкриття тотожної натури двох дорослих дітей, що втекли від цивілізації в первозданну простість обставин, щоб краще відчути самих себе, прислухавшись серед безмежної тиші відлюддя до внутрішніх голосів свого серця.
Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із своєї мрійної байдужості і притишив милування минулим. Перед ним горіло полум'я невсипущих тропічних ранків; його оточало блискотіння буйного листя, плодів і цвіту; навколо нього і вдень, і вночі бриніли в горах струмки, гурчали водоспади; відбережний вітер, струшуючи знемогу з посну лих пальм, дихав йому в лице пахом цитрини й ванілі, духом розбухання, кільчення, квітування, спіння. Видовище цих гір, цих нагірних гаїв, цих самоцвітів світла, кипучий гомін цієї води, ці животворні пахощі тріумфуючого буття обновили його кров. У ньому прокинулись первісні інстинкти людини-господаря своєї землі і її ж робітника. І він радо взявся за навіяну йому пишним околом нову спробу, зачерпнув на схилі віку повні пригорщі з живого джерела.
«Нащадок і однодумець римського цивілізатора, він заходився викорчовувати по той бік Антонінового валу сучасності неприборкане паростя чагарів, змагатися з ліанами, плекати «в своєму саду» городину та садовину. Серед чужинців йому надто яскраво прийшло на згадку його шотландське походження. І — дивна річ! — зів'ялий вереск, квітку спогадів, принесену з далекого холодного краю, не заглушили джунглі тропіків: на океанійському острові прийнявся і чотири роки добре ріс прищеплений гірський побут феодального Гайленду. Мідногруді, таємничоокі, безжурні тубільці, з довгими палицями в руках замість списів і луків, поволі збирались кругом незвичайного білого, як гельські верховинці з одного клану довкола свого проводиря, і він правив цим почтом самохітної челяді, прибічників і друзів, справжній, дар самоанських островів», тільки силою своїх особистих чарів, наче мудрий і витончений патрицій вищої культури назасланні серед темних хліборобів і простих пастухів.
Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові» [35] (Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».