Ключ

– Слухай, ста-ий, – жував він слова разом із м’ятною жуйкою, – тебе давно шукає кіт.

– Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.

– Та не кіт, а… – він витяг із рота жуйку, – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко, головний редактор «ВеВе».

Я на хвильку замислився, куди мені спершу передзвонити, і вирішив, що кіт хай ще половить мишей, а дзвінком до Сокирка я, мисливець-невдаха, можу вбити відразу двох зайців. Уже при самій згадці про любого друга Сокирка, з яким ми з’їли пуд солі разом із пивом і раками ще в комсомольських газетах, мені ставало весело, та й хто б це міг стримати усмішку, дивлячись на Сокирка, тобто на його довгобразу кобилячу голову, позичену у Фернанделя. Тепер мій любий друг і колишній комсомолець Фернандель виявився великим цабе, бо секретарка довго допитувалася, хто і в якій справі турбує, і я хотів було сказати англійською, що дзвонять із Голівуду, хочуть запросити симпатягу Фернанделя на роль Червоної Шапочки, але, потерпаючи, що Сокиркова секретарка не такий поліглот, як я, сказав, що турбує генеральний прокурор у справі майбутнього підпалу редакції. У слухавці відразу заграла музика, а відтак почувся знайомий голос:

– Сокирко слухає.

– Справді? – здивувався я. – А мені здалося, що Сокирко давно став неслухняним хлопцем, тому й довелося покликатися на правоохоронні органи.

– Ти влучив у десятку, – не образився він. – Саме про це я й хотів з тобою поговорити.

– Про що-о-о?

– Про вбивство, – сказав Сокирко.

– Убивство? – Мені зробилось недобре.

– Це гиба, – буркнув Ігорко, який очима стримів у газеті, а вухами в нашій розмові.

Від цікавості він навіть перестав жувати.

– Справа серйозна. Ти сам приїдеш чи прислати машину? – Сокирко зробив широкий жест: знай наших.

– Краще пришли, бо мою прикидало снігом.

– Добре, кажи, де тебе забрати.

– В ЦеКа. – Я намагався жартувати, але відчував, як від хвилювання гіркне в роті. – Маю до тебе зустрічне прохання. Щоб я не світився по всяких жеках, дізнайся, будь ласка, хто є власником ось такої квартири. – Я двічі повторив адресу. – Тільки прошу тебе, без шуму.

– Не вчи їсти печеного. Через двадцять хвилин виходь на вулицю. І не зв’язуйся з тими партіями, бо не відмиєшся. Скоро вибори. – Він поклав трубку.

Та найцікавіше те, що Ігорко Сердюк, який, звичайно ж, не чув Сокирка, раптом сказав:

– Слухай, ста-ий, якщо вони свататимуть тебе на ‘оботу, не зв’язуйся з ними, к-аще іди до нас. Ця жовта газетка за-аз набундючилась, а завт-а лопне, як бульбашка. Її ство-или тільки під вибо-и.

– Світ ловив мене… – сказав я, та згодом переконався, що смертним не личить позичати у геніїв крилатих слів, бо для цього й самому треба мати крила. А посадив мене на грішну землю мій таки любий друг Фернандель.

Він ґречно зустрів мене своєю кобилячою усмішкою (я страх як люблю коней) у просторому кабінеті, потім завів у «задник» – невеличку кімнатину з баром і холодильником: що тобі – чай, каву? – пиво з раками, – сказав я, пам’ятаючи його давню пристрасть, але раків у нього не було, то я погодився на коньяк, і, коли перша хвиля тепла скинулася в жилах, Сокирко розшифрував мені загадкові запросини:

– Я хочу, щоб ти очолив у мене відділ убивств. – Він так і сказав – не відділ права чи там криміналістики або силових структур, а вліпив у самісіньке око: відділ убивств.

У мене відлягло від серця, і я спитав весело:

– Хіба в газетах уже є такі відділи?

– У моїй є, – сказав він. – Причому це має бути наш козир. Треба ж у щось загортати оте лайно, яке нам нав’язує інвестор. Ну, ти мене розумієш.

– Розумію, але я вільна пташка. І вже давно.

– Вільна пташка, – пхикнув Сокирко. – Ти мені ще Святе Письмо процитуй: подивіться на птахів небесних, що не сіють, не жнуть, а живуть собі… чи як там. А ти знаєш, що в Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах – це Макс Фріш і Фрідріх…

– Енгельс? – здивувався я.

– Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт. – Сокирко пропустив шпильку повз вуха.

– Чудово! Фріш, Дюрренматт і Крайній, – сказав я. – Отже, їх усе-таки троє. Троє відважних поросят.

– Ні, – не погодився Сокирко. – Третьому я пропоную сімсот баксів на місяць.

Він намагався застерегти мою реакцію, і я справді заледве не захлинувся, та миттю опанував себе і сказав:

– Вісімсот.

– Добре, вісімсот, – погодився Сокирко. – Плюс гонорар – і штука чистими.

– А головне – романтика, – сказав я. – Ходиш собі по моргах, тюрмах, ментах…

– От бачиш, ти ловиш усе на льоту, – зрадів Сокирко. – Я знав, що відділ убивств потягнеш саме ти. Де тобі ще стільки платитимуть?

– Таки це правда, – сказав я.

– Що? – не зрозумів Сокирко.

– Що ваша газета проіснує лише до виборів, – линув я на нього холодною водою.

– Дурниці. А якби навіть так, то це тебе не обходить. Адже ти не хапаєшся за роботу, ти ж тільки зрадієш, коли газета лопне, правда ж? – Він тримав удар з честю. – І потім, Андрію, я ж не пропоную тобі відділ транспорту чи промисловості. Ні, робота паскудна, це правда, зате ж скільки вражень, скільки цікавого матеріалу. Сам Дюрренматт позаздрив би.

– І від дзвінка до дзвінка?

– Боронь Боже. Для тебе я зроблю виняток. Два матеріали на тиждень, і – до побачення. Звичайно, матеріали-цвяхи. Автомобіль я тобі не обіцяю, але талони на бензин – регулярно. У нас своя заправка.

– Я подумаю.

– Він ще подумає. Та ти не уявляєш, що це за робота. Та вже сама ксива чого варта, з нею ти ногою відчинятимеш двері міністра внутрішніх справ і того дядька, яким ти назвався, коли до мене дзвонив.

У цьому щось було. Мене, хай йому чорт, іноді розслаблює надмірна фантазія. Я вже уявив собі, як іду широким коридором, потім ногою відчиняю важкі двері і тицяю генералам під ніс своє посвідчення: «Спокійно, хлопці, я із відділу убивств. Де ви вчора були між сьомою і дев’ятою вечора?»

Може, й справді якийсь місяць-другий попрацювати, а там воно покаже. Зрештою, це не клітка, з якої не можна вилетіти до тих птахів небесних, що не сіють, не жнуть, не збирають у комори.

– Мабуть, твоя правда, – сказав я.

– Ти про що?

– У Європі лише двоє людей вижило на творчих хлібах. Ще був у Братиславі мій друг Рудо Слобода, але він повісився.

– Ти вже мислиш, як справжній криміналіст, – зрадів Сокирко, що Рудо Слобода повісився.

– Причому давно.

– Отже, згода? Може, тобі потрібен аванс? – Він уже майже накинув зашморг на мою шию. – Я знаю, що за оті політичні побрехеньки, які ти пишеш, теж непогано платять, але, повір мені, то невдячна справа.

– Твоя газета кишить такими побрехеньками.

– Я тобі пропоную інше.

– Можна подумати пару днів?

– Ні, ти зануда! – Сокиркові уривався терпець. – Перед ним стелиться широка дорога, а він обирає вузенькі стежки. Він свідомо, зумисне чимчикує узбіччям.

Я спробував уявити собі широчезну, залиту сонцем дорогу, якою віднині вирушу у світлу далечінь, але натомість побачив лише просторий коридор; ось я висаджую ногою дубові двері: спокійно, руки на стіл, панове генерали, де ви були тоді, як напівмертвого поліглота «швидка» завезла у витверезник, у нього лишилася крапля крові, а ваш задрипаний санітар витягував її з вени брудним шприцом? Мовчати! Я ще не все сказав. Хто дозволив отому покидькові співати Шевченкові «Думи» у вашому смердючому кублі? Певна річ, йому сказали, що впіймали націоналіста, і співав він навмисне, але ж, панове генерали, тільки ж не Шевченка, цього я не можу простити вам, можу пробачити те, що в мене досі після різкого руху темніє в очах, можу пробачити все, але не «Думи».