Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Лише опівночі Святослав заснув.

Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.

— Новгород-Сіверський! — почув голос княжича Олега.

Святослав відкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м’якої деснянської води, хлюпнув собі на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника — витерся, звівся на ноги і глянув на безлюдний причал.

«Гм, ніхто не зустрічає, — подумалося прикро. — Невже сторожа на валу не помітила сотень човнів, що спінили всю Десну?»

Але тут почувся тупіт копит. З узвозу виринуло кільканадцять вершників. Попереду на сірому огиреві мчав боярин Черниш. На березі кинув поводи гридневі, швидко збіг на дощаний причал.

— Княже, я радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, — вклонився він. — А твоїм воям сніданок привезуть сюди.

— Де ж князь Ігор? Бува не захворів? Черниш витріщив очі.

— А хіба князь не знає?

— Що?

— Ну як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців...

Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.

— Як — на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отсе так новина для мене!

— А я гадав, князю відомо...

Розгубленість, що вималювалася на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.

Підійшли княжичі Володимир та Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.

— Що ж чути від Ігоря? — ледве спромігся на слово Святослав.

— Нічого не чути.

— А боярин Славута? Живий він?

— Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.

— Як — помчав? — вигукнув ще більше вражений Святослав. — Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..

— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом...

З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...

— Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.

— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.

Святослав розвів руками.

— О Боже! Дивні діла твої, Господи! Усе, що я з таким трудом ладнав, розсипалося в одну хвилину!

Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.

Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне — ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.

Нарешті Черниш порушив важку мовчанку.

— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...

— Та який може бути сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!

Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано, як сніг на голову, і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну що ж, коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! — вирішив Святослав.

Ніхто не зустрічав його. І справді з’явився у Чернігів мов сніг на голову. В’їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!

І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.

— Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! — схлипнув він, обіймаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.

— Що трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для молодшого брата.

— Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.

— Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!

— Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!

— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув раптову слабкість, ніби ноги підігнулися. — І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч воїнів!

— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин тюркський, — він і розповів...

— Веди мене до нього! — аж крикнув Святослав.

Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод зайшли до гридниці. Їм назустріч підвелися чернігівські воєводи та могути [76] . Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих очах сльози.

76

М о г у т и — витязі, ліпші мужі.

Святослав зупинився перед ним.

— Біловолоде, розкажи, як це було!

Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що здавив йому горло.

— Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас хмарами спозаранку й до вечора, коні знесиліли від голоду й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю опівдні упали знамена Ігореві...