Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

— Як же ти випустив його з рук, Байтоку? — досадував Кза. — Він же був десь поряд! Ти постарів! Тобі зрадили твій собачий нюх та твоє зірке око! Як же ховати сина без жертовної треби? Га?

Сивий Байток похмуро кинув:

— У князя Ігоря тут залишився син — візьми, хане, його голову!

Кза плюнув набік.

— Кончак не дає. Він, бач, заручив свою дочку за нього.

— То брата Ігоревого — князя Всеволода!

— І цього не дозволяє взяти, бо сподівається на великий викуп.

— То племінника Святослава Олеговича. Колись князь Олег завдав тобі і твоєму родові немало прикрощів — тепер помстися йому!

— Хто полонив Святослава?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів. Заплати йому добре — віддасть.

— Ти думаєш? А Кончак?

— Єлдечюк здавна ненавидить Кончака, бо той колись образив його.

— І правда! Тоді їдь — привези мені князя Святослава! Плати, скільки скаже! Не скупись! Завтра похорон... Живого чи мертвого — привези!

Байток уклонився — і щез.

Повернувся він наступного дня зі Святославом, коли весь рід хана Кзи зібрався за стійбищем, щоб, оплакуючи, везти загиблих молодих ханів Чугая та Костука на поле мертвих, щоб там поховати.

Кза вперше за ці дні усміхнувся, побачивши його, — усміхнувся зловісно, жорстоко.

— Прив’яжіть до воза, на якому везуть Чугая! — кинув крізь зуби. — І гайда вперед!

Схудлого, посірілого Святослава прив’язали до воза, на якому лежав прибраний до останньої своєї земної подорожі Чугай, — і процесія рушила.

Святослав зрозумів, що його жде. Він знав про криваві половецькі похоронні обряди і відразу здогадався, що стане жертвою під час похорону молодого хана.

Він оглянувся — і побачив цілий гурт полонеників, а серед них і своїх земляків, пов’язаних, пониклих, що, оточені вартою, похмуро брели услід за возами. Отже, і їх чекає така ж смертна доля. О боги! Невже і вуйко Ігор, і вуйко Всеволод, і двоюрідний брат Володимир серед них? Приглянувся пильніше — ні, немає.

Він полегшено зітхнув. Слава Богу, — лише йому судилося іспити смертну чашу, лише він один спокутує провину за те, що сталося з ними на березі Каяли, бо він винен у всьому. Він! Бо то він наполіг, щоб ночувати у полі, біля Каяли!

Скриплять колеса, торохтять вози, бредуть приречені на смерть полоненики, плачуть родовичі хана Кзи, і старий хан, ідучи пішки поряд з возом, плаче лютими сльозами, готовий разом із сином закопати в землю цілий світ.

А позаду процесії рогаті сірі воли, запряжені у ярма, тягнуть незграбні, але міцні мажі, на яких лежать кам’яні обатаси, що навіки стануть на ханські могили, щоб стерегти їхній потойбічний спокій.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

1

На початку серпня Ігор отримав від Святослава Всеволодовича листа. Великий князь київський писав: «Брате, а прийди до мене на снем, що відбудеться на Успіння Богородиці серпня 15-го дня. Будуть князі многі з усіх Україн і буде розмова про те, як нам захиститися від Кончака, що набрав силу велику і возгордився вельми від того... А ще прошу прибути з жоною своєю Євфросинією, з дітьми і зятем нашим, а твоїм шурином — князем Володимиром Ярославичем. Хочу бачити його, а найпаче княгиня Марія Васильківна...»

Збори були недовгі. На цей час знахар Гук уже залікував князеві коліно — рана загоїлась. Та й сам Ігор після страшного потрясіння на Каялі відійшов, оговтався, відпочив після важкої, небезпечної втечі з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які зміг спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля — стерегти рубежі Сіверської України. При цьому зрозумів, що ці сили замалі, що без допомоги князів не зможе в ближчім часі створити і спорядити всім необхідним нову дружину, а тому вельми зрадів запрошенню Святослава — і зразу ж вирушив у путь.

Князі їхали кінно, верхи, а Ярославна з дітьми — у великому критому возі, вимощеному ковдрами та подушками. Позаду, трохи відставши, гарцювали на конях молоді гридні — невелика князівська охорона, а ще далі — гуркотіла по накатаній дорозі валка з припасами та одягом.

Ігор їхав задуманий, аж посмутнілий. Володимир помітив це.

— Неприємно тобі зустрічатися з Святославом та Рюриком, брате?

— І неприємно, і нелегко, — відповів Ігор. — Відчуваю провину... А ще ж треба буде на снемі зустрітися з багатьма іншими князями. Що я їм скажу? Військо загинуло, син, брат та племінник у полоні... Сором який!

Володимир під’їхав ближче — поклав Ігорю на плече руку.

— Годі тобі думати про це, брате! Хто йде на брань, той мусить бути готовий до найгіршого — до поразки, до розгрому, до поранення чи й смерті. Тобі нічим докоряти себе. Ти вступив у золоте стремено за обиду нашого часу — за покривджений, посічений половецькими шаблями народ наш, за землю нашу! Ти не ухилився від битви, ти був поранений і мужньо бився, поки була змога. Триденна битва з ворогом, який удвічі, втричі, а може, і вдесятеро переважав тебе силою, засвідчила, що ти зробив усе, що зміг, або й більше того... Тобі нема чого червоніти перед князями. Не одному з них доводилося тікати від половців, бо то сильний ворог, тож, думаю, жоден з них, хіба що окрім Святослава київського, не закине тобі слова докору... Та й не треба тобі виправдовуватися перед ними. Слово про твій похід скажу я!

— Ти? — Ігор вражено глянув на Володимира. — Що ж ти скажеш?

Володимир усміхнувся.

— У мене є що сказати. Покладися на мене. За ці дні я вже все обдумав, обмізкував, обміркував. Я розповім, княже, і про твій похід, і про героїчну, але нещасливу для тебе битву, і про твою сміливу втечу, я закличу князів не осуджувати тебе за поразку, бо хто ж не зазнавав її, а закличу їх вступити в золоті стремена за обиду нашого часу, за рани твої, Ігорю, за землю Руську! Так я скажу...

Ігор зітхнув, похитав головою.

— Роби, як знаєш. Я вірю тобі: ти мудрий чоловік, великий книжник, Володимире...

В Чернігів вони прибули другого дня під вечір. Ярослав на радощах звелів ударити в дзвони, міцно обняв Ігоря.

— Брате, соколе ясний, живий! Прилетів! Я такий радий, такий радий! Слів не вистачає, щоб висловити мою радість! Прошу до терему!