Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Незабаром Ігор познайомився з князівською віроломністю і справжньою війною.

Той самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під його стіни половців.

З коротким мечем при боці, в легких латах, стояв Ігор з матір’ю на високому валу і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як хижі степовики, гарцюючи на конях, підпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою чернігівські полки та берендеїв [42] . Половців було розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того ж дня захворів Святослав. Таємні прибічники Ізяслава, яких немало було в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід перейшов Десну, спалив єпископське село і почав готуватися до вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід за берендеями і, коли ті прибули, ударив на ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні потопилися, а інші здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися з дружиною на той бік, і він пустився навтьоки. Цього разу чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на Сейм.

42

Б е р е н д е ї — тюркське плем’я, що на початку XII ст. осіло на Київській, Переяславській та Чернігівській землях і почало служити руським князям.

А що ж Ігор?

Усе для нього тут було нове: і князівська зрада, і війна, і смерть, і перемога. Ці дні значили для нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося дитинство — почалося отроцтво. Своїм ще недозрілим розумом він раптом осягнув ту істину, що коли хочеш вижити, то носи при боці меча! І з того часу він його носив — спочатку дитячого, іграшкового, а з чотирнадцяти років — справжнього, бойового.

Той чотирнадцятий рік був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він послав у Курськ сина Олега. Батькові турботи були недаремні: на чернігівський стіл уже давно відверто зазіхав його племінник Святослав Всеволодович, що мав сорок літ і був тепер старшим серед Ольговичів.

Не діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж Олег з Курська, зібрала боярську думу. Запросили сюди і єпископа Антонія та Славуту, які знали про смерть князя.

— Нам треба виграти час, достойні бояри і велії мужі, — сказала княгиня таємному зібранню. — А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...

— Згода, княгине, — відповів за всіх тисяцький Георгій.

— Тоді покляніться на святому Євангелії, що зберігатимете цю таємницю!

Бояри переглянулися. А тисяцький нерішуче промовив:

— Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель єсть. Та й...

Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.

Всі знали, що учитель — друг Святослава Всеволодовича.

Славута підвівся перший, поклав руку на Євангеліє і урочисто проказав:

— Святослав Всеволодович — мій друг, але честь мені дорожча. Клянуся зберігати таємницю!

Заметушився і єпископ, невисокий смаглявий гречин. Швидко підхопився, підняв золотого хреста.

— Клянуся Богом і Божою Матір’ю, що не пошлю до Всеволодовича, і вас, бояри, Святою Трійцею заклинаю не уподібнитися Іуді, який видав ворогам Христа, і не зрадити покійного князя! Цілуйте хрест!

Усі поклялися і поцілували хрест.

І ніхто не знав до пори до часу, що тієї ж ночі, повернувшись з князівських хоромів додому, Антоній написав Святославові Всеволодовичу листа:

«Стрий [43] твій помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачі з дітьми. А товару множество у неї... Приїжджай скоріше! Олег ще не прибув, і ти по своїй волі вчиниш договір з ним!»

43

С т р и й — дядько по батькові.

Ледве встиг Олег в’їхати в Чернігів — без дружини, без спільників, як сюди зі збройною силою доскочив двоюрідний брат і став поблизу.

Чи ж міг Олег змагатися з ним? Після недовгих перемов та обміну листами він змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернігів, пообіцявши зі своїх земель виділити уділи княжичам Ігорю та Всеволоду, коли підростуть, а Олег Святославович перейшов у Новгород-Сіверський. З ним поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками.

Так іудина підступність «святителя», про яку стало невдовзі відомо всім, обернулася для Олега та його сім’ї втратою Чернігова. Вже тоді Ігореве серце запеклося недобрим почуттям і проти Антонія, і проти Святослава Всеволодовича.

Непрості стосунки склалися в Ігоря та його братів зі Святославом. І винен у цьому був передусім Святослав, який не тільки силою захопив Чернігів, а й зламав слово — не дав ні Ігорю, ні Всеволоду зі своїх володінь обіцяних волостей. Княжичі зростали без всякої надії на власні князівські уділи. І навіть справжня війна, що спалахнула між Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братів, бо нелегко було Новгороду-Сіверському змагатися з Черніговом. І тільки рання несподівана смерть брата Олега припинила ці чвари: Ігор успадкував після старшого брата новгород-сіверський стіл, виділивши зі своїх земель малолітньому племінникові Святославу Ольговичу Рильськ із волостю, а братові Всеволоду — Трубецьк і Курськ.

З того часу між Ігорем та Святославом установився мир. Ігор слухався Святослава, допомагав йому у війнах за київський стіл, та доброти, приязні до нього не мав. У безперервних князівських чварах, нападах, наїздах вигоріло його серце, закам’яніло, стало черствим і жорстоким. Глібів — тому останній приклад...

І він не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнім часом трохи втихомирив князів — кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат і ненависть між князями — то невиліковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глібів — гримне з київських гір. Та хай гримає! Хто ж розпочав нинішню котору? Володимир... То хай на нього й гримає!

А ще ж половці! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищівний, усе руйнуючий смерч, по Руській землі, змітаючи городи і села на своєму шляху. Скільки сил коштує боротися з ними! Скільки людського життя і крові тратить у цій боротьбі Руська земля!

Де вже тут узятися доброті в серці?

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

1