Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Ігор з Ярославною та Славутою трохи припізнився і зайшов до терему тоді, коли там уже стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з жоною та прибулі князі.
Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.
— Княже, брате мій! — І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. — Який я радий, що ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб’язкових образ, прибув сюди, щоб спільно подумати про землю Руську!
Ігор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик та Ярослав, а брат Всеволод згріб у ведмежі обійми і мало кісток не потрощив на радощах.
І
— Здрав будь, княже!
Володимир холодно кивнув головою:
— Здрав будь!
Святослав стежив за виразом їхніх облич, за кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один одному, і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них, щоб не спалахнула сварка, взяв обох попідруки, рушив до князівського столу на підвищенні.
— Дорогі мої синовці [49] , — сказав лагідно, як батько, що повчає недорослих синів, — є час битися, але є час і миритися. Що було, те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як брати, і хай ніколи чорна тінь незгод не затьмарить ваших сердець! Від цього виграє і кожен з вас, і вся Русь! Подайте руки, прошу вас!
Не дивлячись один одному в вічі, молоді князі простягнули руки, але потиск їхній був ледь помітний і ніяк не свідчив про примирення.
49
С и н о в е ц ь — племінник. Святослав був двоюрідним братом Ігоря, але майже вдвічі старший за нього, тому називав і його синовцем.
Святослав запросив усіх до столу. Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.
— Братіє і дружино! — голосно, на всю гридницю, промовив великий князь. — Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на наші землі. Ми було приборкали Коб’яка з його братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю Переяславську землю і прилучити її до землі Половецької...
Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка була дуже важлива і вразила всіх.
— Звідки дізнався про це, княже? — запитав брат Ярослав. — Може, це вигадка?
Святослав похитав головою.
— Ні, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо мати його — наша жінка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід проти нас, і навіть про те, що Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб придбати там лук-самостріл, що стріляє «живим вогнем». Щоб застрахати наших воїв...
Усі довго мовчали. Кожному з присутніх було добре відомо, якою смертельною загрозою для Русі були половці протягом останніх ста років, після того, як вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за Волги, з земель незвіданих, таємничих, і, витіснивши своїх родовичів-печенігів, затопили неозорі степи між Волгою та Дніпром, а згодом і між Дніпром та Дунаєм.
Усе, що сказав великий
князь, ніяк не скидалося на вигадку. Не було того року, щоб минув для Русі спокійно, щоб та або інша половецька орда не топтала руські землі. Тепер же, коли половці об’єдналися, треба ждати гіршого.— Що ж нам робити? Зима довга, а ми не знаємо, коли саме нападе Кончак, — почав розмірковувати уголос Ярослав. — Не тримати ж у Полі цілу зиму об’єднане військо... Що порадить великий князь?
Святослав виділявся серед інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор та Володимир Переяславський, що були середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів край стола, мав таку ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як старший від нього майже вдвічі двоюрідний брат.
Усі повернулися до Святослава. Справді, що порадить великий князь?
Святослав рукою відкинув назад сиву чуприну, трохи відпив з келиха сити і, подумавши якусь хвилину, сказав:
— Ми з великим князем Рюриком уже кріпко думали, що нам робити. Звичайно, посилати на всю зиму в Поле військо нерозумно. Та й хто витримає таку зимівлю? А от держати на Хоролі, Пслі та Ворсклі в зимівниках таємних вивідачів можна. Як тільки вони помітять половців, то від вити [50] до вити звістка за один день дійде до нас — у Київ, у Переяслав, у Чернігів... А ми, держачи рать напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь на Сулі, а то й на Хоролі... Чи згодні на це? Чи так я кажу?
50
В и т а — сторожовий пост, сигнальний вогонь.
Першим відгукнувся Володимир Глібович:
— Я згоден.
— А ти, Ярославе? — Святослав повернувся до брата.
— Іншого виходу у нас немає, — відповів той ухильно.
— Отже, ти згоден піти разом з нами в Поле? — перепитав Святослав.
— Згоден, — нахилив голову Ярослав, і ніхто не міг побачити його очей.
— А ти, Ігорю?
— Сіверські князі підуть! — твердо сказав Ігор. — Всі підуть — і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...
Рум’яний Святославів вид прояснів.
— От і добре! Вісім князів уже згодні йти в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з іншими князями. Половці об’єднуються для рішучого бою з нами, і Русь не повинна дрімати! Всі разом грудьми станемо на захист рідної землі!
Останні слова великого князя потонули в гучних вигуках:
— Не пустимо поганих на Русь!
— Загородимо їм дорогу своїми щитами!
— Смерть Кончакові!
— Слава князям!
— Хана Коб’яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощія в колодках!
— Усіх ханів приведіть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!
Ця думка сподобалася всім. Багато голосів підхопили її:
— Ханів сюди! Ханів!
Святослав подав знак гридню Кузьмищу:
— Візьми сторожу, приведи Коб’яка з братією!
Йому і самому хотілося показати полонених брату Ярославу і двоюрідним братам Ігорю та Всеволоду, які не брали участі в переможному поході.