Князь Кий

Повагом підійшла — вклонилася князю.

— На закуску… Солоденького… їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! — і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.

Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок — тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.

«Мати Чорного Вепра!» — здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.

Його здогад підтвердив князь, сказавши:

— Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного — з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо — та й на спочинок!

Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.

Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної їм для ночівлі.

* * *

На Родень налягла темна ніч. В ній потонули і навколишні дрімучі ліси, і глибокі яруги, і високі шпилі круч, і широкі дніпровські плеса, і приземкуваті, вкриті почорнілим очеретом хати та повіті князівського селища. Бог ночі Морок, син Сварога і брат Даждьбога, заволодів і землею, і небом, і лісами, і водами, і всім сущим на землі до самого ранку, аж поки золотоликий Світовид не здолає свого похмурого брата і не бризне вогненним промінням на весь білий світ.

Неспокійно дрімав уже, перевертаючись з боку на бік, одряхлілий, немічний князь Божедар. Відразу міцно заснув княжич Радогаст. Поснули стомлені далекою дорогою і переобтяжені щедрою князівською учтою гості — старійшина Тур із синами.

Все заснуло довкола.

Не спали тільки княгиня Чернета та її син — Чорний Вепр.

Сиділи в темній хоромині на м'якій постелі княгині і, прислухаючись до гавкоту собак та нічних звуків, що долітали з навколишніх лісів, стиха розмовляли. Бесіда їхня велася погуннськи.

— Матінко, — сказав Чорний Вепр, — отець став зовсім слабий… От-от помре…

— Я сама бачу це, синку, — відповіла княгиня.

— Якщо князем поляни оберуть Радогаста, нам життя тут не буде… Ненавидить він нас!

— Як і ми його… Я не раз казала тобі про це, Вепре, а ти все мовби не розумів або не хотів розуміти моїх слів…

— Не міг же я так, з доброго дива, убити брата… Та ще й за життя батька…

— То він тебе зведе зі світу, коли стане князем… Суперника не потерпить. І мене він ненавидить лютою ненавистю. Як тільки отець помре, спалить, за звичаєм свого племені, разом з покійником…

— Жахливо!

— А ти скільки разів нагоду мав, щоб позбутися його, — і не позбувся: пожалів!

— Тепер не пожалію!

— Стережися, щоб він не випередив тебе!

— Сьогодні ми знову посварилися з ним… Тому я й прийшов до тебе на пораду.

— Чого ж ви посварилися?

— Бачиш, каган Ернак, твій брат, розбив уличів. Може, й на полян піде. Невідомо тільки — коли… Тож я й порадив князеві не ждати, поки він погромить нас, а послати слів до кагана і укласти мир…

— Ти мудро порадив. Безперечно, твій вуй Ернак забажає мати полянським князем тебе, а не Радогаста. Про це вже потурбуюся я!.. Що ж твій брат?

— Накинувся на мене, мов роздратований тур… Коли б це було не в присутності князя та старійшини русинів з синами, то дійшло б до мечів!

— От бачиш… Він розуміє, що головний його ворог — ти. Миру між вами не буде ніколи! Як тільки помре князь, проллється кров одного з вас!.. Тож треба випередити Радогаста!

— Як?

— Ернак не залишить свого племінника в біді. Але ж він не знає нічого ні про тебе, ні про твій намір увійти з ним у союз. Тому треба послати до нього посланця… От тільки — кого? Потрібна віддана людина!

— Ти хочеш сказати, що посланець має бути таємний?

— Безперечно. Ніхто, крім нас двох, не повинен тут знати про нього.

— Гм, — Чорний Вепр задумався. — Старійшина Тур привіз полоненого гунна Крека. Князь наказав кинути його до ранку в яму… Ця людина щонайкраще підходить для цього!

Чернета стиснула синові руку.

— То влаштуй йому втечу! Тільки зроби так, щоб на тебе не впала підозра…

— Зроблю, матусю.

— Приготуй йому доброго коня й харчів!

— Приготую… Один сумнів маю — чи повірить каган Ернак?

— Повірить! Ми з Ернаком від одної матері. Нашим родовим знаком було кабаняче ікло. Тебе й названо Чорним Вепром тому, що захисником нашого роду був Вепр. Коли мене мій отець Аттіла віддавав за твого отця, то моя ненька дала мені оправлене в золото кабаняче ікло, щоб воно обороняло мене від хвороб та всіляких бід, — з цими словами Чернета зняла з шиї золотий ланцюжок з іклом і вклала в жменю синові. — Побачивши його, мій брат, а твій вуй Ернак одразу здогадається, від кого посланець, і повірить кожному його слову.

— Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?

— Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…

— Розумнесенька моя! — вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.

* * *

Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.

Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…

Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.

Він схопився на ноги.

Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт: