Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Кобиздохівські оповісті
Шрифт:

–  Партия, товарищ Тимошенко, должна всегда быть впереди, в авангарде. И вообще - чуть-чуть не считается. Вы лично, товарищ Тимошенко, с врагом народа Тухачевским „чуть-чуть” тогда не взяли Варшаву… А кстати, об этой деревне. Я думаю, что и в нынешней войне, народной по своему характеру, кабыздоховцы покроют себя неувядаемой славой.

Лапікуриха: Та-а-ак, значицця, товариш Сталін у твоїй Кобиздохівці самогонки назюзявся? А Ворошилов з Будьонним з коней падали? Ну, це вже ти „вобще”.

Лапікура: Прісь їй-бо, було. В колишньому графському палаці і пили.

Лапікуриха: І, либонь,

вашою фірмовою цибулею закусювали?

Лапікура: Ну, не тільки. Ще сальце було. І Наталя Артемівна, моя бабця, сяку-таку яєчню швиденько спряжила.

Лапікуриха: Яєчню, кажеш? Сталіну? А Леніну в твоїй Кобиздохівці часом не наливали?

Лапікура: На жаль. А от із його молодшим братом, Дмитром Іллічем мій дід Назар Степанович квасив, і то неодноразово.

Лапікуриха: Де? В Цюріху? Чи в Разліві?

Лапікура: „Разлів” був. Тільки з маленької літери. Розливали казенний медичний спирт. В одна тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому році, якщо тебе цікавлять подробиці. На германському фронті. А ще точніше - у Володимир-Волинському. Мій дід з Ульяновим-молодшим в одному санітарному поїзді служив. Тільки Назар Степанович фельдшером, а Дмитро Ілліч - лікарем.

Лапікуриха: І що твій дід про цього полум’яного революціонера розказував?

Лапікура: Що був він - точнісінько, як його братик - простий, як правда. І навіть ще простіше. Ото сядуть вони ввечері у нього в купе: мій дід, сам Дмитро Ілліч, ще один доктор, Алексеєв, царство йому небесне. І починають боротьбу з царським режимом шляхом знищення стратегічних запасів медичного спирту. Ульянов-молодший дуже освічений був, але що характерно - скромний! Ото візьме „на мундир” двісті грамів нерозведеного і каже чистісінькою латинською мовою: „ Гомо, - каже, - сум, гумані нігіль а ме алієнум путо”, - себто, я людина і ніщо людське мені не чуже. А ці, каже, придурки жандармські, чомусь думають, що я точнісінько такий, як мій братик, котрий не курить, не п’є, в карти не грає, а жінкам навіть у койці про Маркса розповідає. Інша справа - мої сестрички, Манька з Ганькою. Такі ж миршавенькі, а записалися у військові медсестри, їхній поїзд якраз отут за п’ятдесят верст, так від „гаспод офіцерів” у якості женихів - просто відбою немає.

Лапікуриха: Май совість! От уже хто-хто, а дівчата Ульянови були нормальні баришні. І дуже навіть симпатичні. На фото глянь! Ну, що?

Лапікура: Нормальна баришня в соціал-демократи не піде.

Лапікуриха: Це ти на кого натякаєш? Нам що - мало двадцяти восьми судів з соціалістами?

Лапікура: Мовчу, мовчу, мовчу…

Лапікуриха: Я сподіваюся, твій дід із цими спогадами перед піонерами не виступав?

Лапікура: Боже сохрани!… Добре, про Дмитра Ілліча я тобі іншим разом дорозкажу. А зараз - вертаймо до молодшого Сметани. Хоча ні, стоп, машина! Конче треба зробити цю як її? По-науковому кажучи: історичну ремінісценцію. (або, як кажуть у нас у Кобиздохівці, нате й мої штани в жлукто).

По-перше, ота знаменита випивка, котру і через двадцять років потому не міг забути ані Вождь всіх трудящих, ані його славний маршал, була останньою, коли кобиздохівці вгощали владу, та ще й на халяву. Не змовляючись, визнали цей факт глибоким ідеологічним прорахунком

з боку громади і вирішили: владі більше не наливати! Хай казьонкою давиться - і то виключно за свої гроші.

Мені здається, що цей мужній вчинок моїх скромних земляків як своєрідну форму боротьби кобиздохівського селянства проти сталінського тоталітаризму і досі належним способом не поцінували професійні історики з академічного інституту мого тезки академіка Валерія Смолія. А дарма! Хороший досвід втрачати не варто.

Лапікуриха: Хороший досвід не задушиш і не вб’єш. Хто тобі сказав, що його втратили?

Лапікура: А що, ні?

Лапікуриха: От я тебе й піймала! Хтось мені закидав, що у мене пам’ять дівоча, а сам?…

Лапікура: Так то ж я у порядку компліменту, що ти у мене, серденько, ще така молоденька…

Лапікуриха: Так і ти ж у мене не старенький, а пам’ять все ж підвела.

Лапікура: Ну не муч, кажи вже!

Лапікуриха. Кажу. Нагадую. Літо. Азов. Земляк-льотчик. Військовий…

Лапікура: Вже, згадав! Про Азов викресли - не треба згадувати, де у нас яка військова частина стоїть. А земляка пам’ятаю. Ми тоді так гарно посиділи… Все, дякую за нагадування, далі сам розповідатиму.

Отже, на чому я зупинився? Ага, на тому, що досвід боротьби моїх земляків проти будь-якого тоталітаризму геніально знайшов своє продовження на далекому військовому аеродромі ще на самому початку горбачовської перебудови. Там що сталося? Хто в авіації служив, знає. На кожний політ літака-винищувача виділяється певна мірка чистісінького спирту. І то не сто грам. Для чого виділяється? Правильно, для роботи системи життєзабезпечення. В який саме спосіб - не суть важливо, тим більше, як ви розумієте, наші славні соколи технічних інструкцій ніколи не виконували, а життєзабезпечення організму здійснювали в традиційний прадідівський спосіб: „Товариші офіцери! В усіх налито? Ну, тоді будьмо!” Проте, задля цього приємного в усіх відношеннях моменту льотчикам доводилося страждати, бо оскільки ота сама технічна система, на яку виділявся спирт, в польоті не діяла і перевантаження не полегшувала, бо була просто вимкнена, то після посадки пілота зливали не тільки каністерку спирту з системи, а й майже стільки ж поту з його комбінезону.

Зекономлений це-два-аш-п’ять-о-аш ділили у відповідності зі штатним розкладом полку. Після певних, не скажу точно, яких трансформацій цей продукт одержував назву „шльомка” і споживався на здоров’я і на радість. Природно, серед перших кандидатів на „халяву” фігурував полковий замполіт, котрий сам, щоправда, в небо не злітав, зате проводив лінію капеерес у збройних силах.

І от, як я вже казав, ледь зажевріла в Москві ще слабкенька зоря перебудови, як у провінційному полковому гарнізоні, на офіцерських зборах встав наш земляк-кобиздохівець і рубанув:

–  А якого це ікса ми маємо ціною власного поту поїти комісара?

Командування за звичкою розкрило рота, але вчасно згадало, що земляк наш - то не якийсь там прапорщик з батальйону аеродромного обслуговування, а льотчик-винищувач першого класу, герой Афгану, орденоносець і на додачу - член отієї самої партії, котра на той момент ще була керівною і рушійною. Тому „Батя”, себто, командир полку мовив не те, що спочатку збирався:

–  Які будуть думки у товаришів офіцерів?

Орли гаркнули хором:

Поделиться с друзьями: