Кобиздохівські оповісті

–  А, не думайте над чужим горем, свого хватить!
– втішив його Тронц, - Світ великий, дорога довга. Доки допливе - роздивиться. А як роздивиться, то ще раз поміняється, а як ні, то політичного притулку десь попросить. А чого це ви його з кобиздохівським бугаєм порівняли?

–  Та так, - усміхнувся дядько Гилюк.
– Згадав, чим він офіціантку перелякав.

За жартами і спогадами й не зогледілись, як вернулися додому, де в кожній хаті вже стояла новенька газова плита. Оскільки газифікація району в перспективі до 2005-го року не передбачалася, то цього добра в сільмазі було навалом.

Пошили в дурні

У блаженної пам’яті застійні часи обірвав би я свою оповідь на оптимістичній ноті і світлому видінні новеньких газових плит у кобиздохівських хатах. Бо те, що було далі, розповідати і сумно, і соромно.

Коли тебе одного шиють у дурні, то, звісно, радості мало. Та коли в дурні пошиють твою батьківщину, нехай таку маленьку і віддалену, як Кобиздохівка, то це й сприймається інакше, на рівні великого катаклізму, себто катастрофи. Щоб ви знали - сприймається навіть болючіше від того випадку, коли в ролі дурня виступає твоя велика держава Союз Соціалістичних Республік, хай йому…

Ну, а воно далі було так: хоч оті газовики гнали вперед, мов таксисти, яким за кілометраж платять, їх встигли, перехопити на широті мого рідного села і про все домовитися. Хлопці виявилися тямущі, зробили все швиденько, а головне - взяли недорого, переважно традиційними продуктами кобиздохівського експорту. Залишилося чекати урочистого пуску газу.

Хоча день був холодний і віяло добряче, настрій в усіх був на рівні. Його не зіпсувала навіть та обставина, що порив вітру змів зі стовпа над трибуною портрет Брежнєва і одягнув його оратору з центру, як те ярмо на шию. Але керівник не розгубився і, однією рукою позбувшись несподіваної прикраси, другою дав команду чиркнути сірником. І ще через кілька хвилин у оселях Кобиздохівки весело запалахкотіли голубі вогники - щоб ще через кілька хвилин тихенько погаснути без стороннього втручання.

Земляки мої, порадившись, вирішили, що так воно і має бути - спочатку газопровід відкрили для годиться, а потім закрили потихеньку і будуть доробляти вже по-людському. Скільки разів у нас таке було - ледь що відкриють, тут уже й закривають і починають то труби під трасою тягти, то радіатори в палаці культури навішувати. Якось на ЛЕП-500 забули кілометрів двадцять проводів начепить. І нічого - і премії одержали, і ордени за достроковість.

Почекали кобиздохівці газу місяць, два, три, а потім зібралися на компресорну станцію, що у сусідньому районі, спитати, що у них чути, бо в Кобиздохівці під отой газ на цю зиму майже ніхто палива не заготував, тому ставало сутужнуватенько.

Компресорники, люди, на відміну від трасовиків, солідні, без поспіху, на сільську громадськість, даруйте, витріщились:

–  Кажете, за могорич в основну магістраль „врізалися”?

–  Воістину так! За могорич і врізалися.

–  Та ви що? Якби це було, то ваші плити б після включення через стінку чи стелю на груші б позакидало! Там же знаєте який тиск?

А чесні кобиздохівці не вірять: як же так, ми ж труби клали, могорич ставили…

Одне слово, почали компресорники з усіма пересторогами копати землю. І що б ви думали? За метри два від траси було закопано звичайнісінький газовий балон, а вже до нього причеплена вся кобиздохівська вітка. На скільки того газу вистачило, можете зрозуміти.

Всю цю епопею підсумував увечері голова Рохманчук на траурному засіданні під відомою грушею:

–  Ото сиділи триста років, топили дровами, самогонку варили, цибулею торгували, то й треба було сидіти. А тут, бачте, мафії захотілося! То й маєте - ославили на увесь світ. Тронц, щоб ти оте гасло з сільради зняв, бо я, здається, сам таку суцільну газифікацію влаштую, що…

Монумент

Ще не відійшов у земляків моїх біль од невдалої газифікації всієї Кобиздохівки, яка поставила хрест на споконвічній мрії багатьох поколінь сельчан - дожити до комунізму, як накотилася нова біда. Спочатку маленька моя батьківщина до цієї мороки лише сяке-таке відношення мала, але потім знову встряв земляк і все перекапустив! Та ще й так, що позлітали перші голови району, і ті, що в області теж без ґуль не обійшлись.

Та що там область! По всьому світу виляски пішли. Моя однокласниця Бела Кремер, котра ще замолоду в Америку емігрувала і там вдало вийшла заміж - за трунаря, нещодавно написала: надіслала вона свого старешнького до американської академії художеств. Щоб, знацця, ввести сина в татів бізнес. Ну, там, навчити красиві надгробки робити. І от, уявляєте собі, в самій американській академії ту давню кобиздохівську історію сиві майстри різця своїм студентам викладають. А як дізналися, що мама Ізі - з Кобиздохівки, так йому залік „автоматом” поставили. Бо поважають наше село і нашу історію.

Все почалося з того, що тому борцеві за винятковий інтернаціоналізм, Марчучку, придурку маланчуківському, приперло звести в райцентрі монумент. Ну, не він перший такий дурний був. На ті смутні роки мода пішла - прикривати срамоту або урядовими нагородами, або меморіальними комплексами. А як вже на комплекс не тягли, то хоча б - монументом. Чим гірше справи йшли, тим вище перлися фігури, як окремі, так і в композиціях. Сама лише „бой-баба”, що коло Київської Лаври чого варта! Мільйонів, викинутих на вітер.

Отож і нашому Марчучку засвербіло. Пшениці полягли, буряк у полі вимерз, овочі згнили на корню, бо якраз в район цілий состав горілки помилково привезли. Треба було вагон, а вони - ешелон притарабанили! Кругом суцільна чорна п’янь, на вулиці в райцентрі багнюка, останній ліхтар перед райкомом хулігани розбили, прокурор у ставку потонув після невеликого колежанського банкетику. Содом і Гоморра, а його, бачите, на монумент потягло. Бюро, звичайно, одноголосно проголосувало (не за їхні ж гроші будуватимуть) і почалася веремія. Гнали, як сільські пацани на похорон із музикою. І все одно, як водиться, не вспіли. Фігуру привезли увечері перед святом. За півдоби до відкриття. І чи то вітер сильний був, чи кранівник випив більше, ніж завжди, чи те вплинуло, що на площадці на кожного робітника було по штири начальники, але фігуру легенько стукнули. Не так щоб сильно, але слід залишився - якраз на скроні.

Ну, всі в ґвалт і в паніку! Завтра відкриття, завтра приїде товариш з області, телебачення з Києва замовили. По селах і установах рознарядки розіслали на кількість людей, червоних прапорів і портретів товариша Брежнєва, як у маршальському мундирі, так і в партикулярному вбранні, але з усіма зірками на грудях. Хоча монумент не йому відкривали, не Брежнєву, а засновнику компартії і радянської держави тов. Ульянову-Леніну В. І. А тут така аварія, та ще й з ідеологічним підгрунтям…

Марчучок з переляку українською мовою заговорив і навіть діалектом кобиздохівським:

–  Ну, хлопці, гаплик. Хоч цибай з греблі, але так, щоб не виринув!

Аж тут хтось пригадав, що в Кобиздохівці у тестя поправляє здоров’я славетний наш земляк, скульптор із самого Києва. Він, правда, сто років у нас не був, але це приїхав! Правда, не дуже по своїй волі. Там така історія сталася - він скульптор не простий, а якийсь їхній начальник над скульпторами. І от усіх цих інтелігентів, котрі в начальстві, визвав великий начальник, вроді навіть сам Маланчук, і почав їм читати мораль - як саме треба славити нашу прекрасну радянську дійсність і товариша Брежнєва, зокрема, як полум’яного борця за все і за всіх. А наш землячок напередодні безсонну ніч мав, тому сховався за чужими спинами і задрімав. Спить він собі і сниться йому, що великий начальник усе це по радіо говорить, а він сам сидить у себе в майстерні за пляшечкою коньяку, п’є і милується, як натурниця роздягається щоб попозувати. Ну і в такому грайливому настрої він уві сні пальцем в приймач ткнув і сказав: