Кобзар

Та й пішов, торбину взявши,

За синеє море!

Шукать долі. Думав прийти

Та хоч жінку взяти.

Стара мати і тут буде

Віку доживати

На господі!..

Так отак-то

Трапляється в світі.

Думав жити, поживати

Та бога хвалити,

А довелося на чужині

Тілько сльози лити!

Більш нічого. Нудно йому

На чужому полі!

Всього надбав, роботяга,

Та не придбав долі!

Талану того святого…

Світ божий не милий.

Нудно йому на чужині,

І добро остило!

Хочеться хоч подивиться

На свій край на милий!

На високії могили!

На степи широкі!

На садочок! На жіночку!

Кралю карооку!

Та й поплив Дністром на сей бік,

Покинувши волю.

Бродягою… О, боже мій!

Якеє ти, поле!

Своє поле! Яке то ти

Широке… широке!..

Як та воля… …

Прийшов додому уночі.

Стогнала мати на печі,

А жінка у коморі спала

(Бо пан нездужа). Жінка встала,

Неначе п'явка та, впилась

І, мов водою, залилась

Дрібними, як горох, сльозами.

І це трапляється між нами,

Що ніж на серце наставля,

А сам цілує!.. Ожила

Моя сердешна молодиця!

І де ті в господа взялися

Усякі штучнії єства?

Сама ж неначе нежива

На плечі пада… Напоїла,

І нагодувала,

І спать його, веселого,

В коморі поклала!..

Лежить собі неборака,

Думає, гадає,

Як то будем мандрувати,

І тихо дрімає…

А жіночка молодая

Кинулась до пана,

Розказала - отак і так.

Любо та кохано

Прийшли, взяли сіромаху

Та й повезли з дому

Пройдисвіта, волоцюгу…

Прямо до прийому.

І там доля не кинула.

Дослуживсь до чину,

Та й вернувся в село своє,

І служить покинув.

Уже матір поховали

Громадою люде,

І пан умер, а жіночка

Московкою всюди

Хиляєтся… і по жидах,

І по панах боса…

Найшов її, подивився…

І, сивоволосий,

Підняв руки калічені

До святого бога,

Заридав, як та дитина…

І простив небогу!

Отак, люде, научайтесь

Ворогам прощати,

Як цей неук!…

Де ж нам, грішним,

Добра цього взяти?..

[Друга половина 1848, Косарал]

* * *

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

[Друга половина 1848, Косарал]

* * *

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї:

То одинокому мені

Здається - кращого немає

Нічого в бога, як Дніпро

Та наша славная країна…

Аж бачу, там тілько добро,

Де нас нема. В лиху годину

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну,

У те найкращеє село…

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку богу заробляла;

Поклони тяжкії б'ючи,

Пречистій ставила, молила,

Щоб доля добрая любила

Її дитину… Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти бога прокляла

За мій талан.

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур'яном поросли.

Село неначе погоріло,