Кобзар

empty-line/>

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить не здужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст найняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився…

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, не здужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили,

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір'ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Щодень, щогодини,

Ледве чути, питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи -

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою г а б о ю.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі - червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав'яру з Дону -

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов - слава богу!

І ворота одчиняє,

І молиться богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі, Христе-боже!

Насилу діждала!»

Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава… слава богу!

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…» -

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась -

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.