Коханка

Але якщо об’єктивно, то така білизна на всіх цих аноректичних модельках виглядає справді сексуально. Настільки сексуально, що Анджей відривається від читання газети чи своїх фінансових рапортів і дивиться на екран телевізора. А він не глянув на екран навіть тоді, коли Редфорд танцював із Енні у фільмі «Кінський ворожбит», а я не змогла опанувати себе і почала голосно хлипати у кріслі. Він почув, що я плачу, кинув на мене один зі своїх поглядів із серії «що та баба знову придумала» і повернувся до паперів, ні про що не питаючи і навіть на мілісекунду не зиркнувши на екран телевізора. Але на модельок він реагує.

І тоді, під час епізоду з Редфордом, мені стало прикро. Бо насправді я купувала білизну не для свого гінеколога. Зовсім ні. І думала при цьому, що ненавиджу, навіть не знаю кого чи що, за це проминання часу, яке руйнує мою шкіру і вкриває її зморшками; за прокляту гравітацію, котра притягує мої груди до землі; за метаболізм, що відкладає на мені жир, навіть якщо я їм тільки салат, а п’ю мінеральну воду без газу; і за це неминуче набування мудрості, яка велить мені думати, що далі буде тільки гірше. Але, попри цю мудрість, я регулярно витрачаю всі свої заощадження з того, що «відкладене на Непал», іду катувати власне еґо до кабінки для примірок і купую все дорожчу білизну, виправдовуючись перед собою, що в гінеколога випадає роздягнутися з дорогої білизни, але насправді розраховую, що зніме її з мене Анджей.

Але Анджей нічого не знімає з мене вже сім років десять місяців і чотирнадцять днів. Я знаю точно, бо «останній раз» трапився тієї ночі, коли його вперше обрали до наглядової ради у його «спілці».

Коли я думаю про це, то не можу не згадати свою подругу Марту. Зараз вона мешкає в Австрії. Колись Марта подзвонила мені опівночі, просто так, без жодної причини, п’яна, з якогось віденського бару, і запитала, перекрикуючи музику:

— Слухай, а відколи твій Пйотр, ні, він же не Пйотр… verdammt... Анджей у цій, правда… але egal... чи відколи твого Анджея вибрали членом тої спілки, то він своїм членом теж більше не користується? Принаймні з тобою? Думаєш, вони спеціально утворюють ці свої спілки, щоб мати постійний контроль? Навіть уночі, і тому не сплять із нами?

І поклала слухавку, навіть не дочекавшись моєї відповіді. Важко уявити собі, що колись Марта хотіла стати черницею, ще до того, як стала нейробіологом. Зараз вона мешкає у Відні, відколи втекла з Монреаля від третього чоловіка до того свого Юрґена.

Юрґен, син видавця найбільш читабельного в Австрії тижневика, мав стипендію в університеті Монреаля і був лише на три роки старший за її сина від другого шлюбу. Вони познайомилися на курсах французької. Вона запізнилася. Зал був переповнений. Юрґен єдиний встав і запропонував їй своє місце, а сам пішов шукати для себе вільне крісло. Але повернувся з порожніми руками, бо всі інші аудиторії були зачинені, тож він годину простояв під стіною, усміхаючись до неї.

Вони розмовляли англійською. Він зачарував її своєю несміливістю, дивовижною скромністю, кистями піаніста і тим, що міг годинами слухати її, попри те, що, як мало який чоловік, і сам мав що розповісти. Він часто бував у італійській кав’ярні, розташованій у будівлі ректорату. Минуло кільку місяців, і одного вечора вони пішли разом до ресторану. Відразу після того, як замовили десерт, він обережно торкнувся її долоні. Вони не чекали на кельнера. Юрґен залишив на столі свою кредитну картку, візитку та чайові, і вони вийшли з ресторану. Вона почала роздягатися вже в таксі, дорогою до його помешкання у Латинському кварталі передмістя Монреаля. Зараз Марта розмовляє німецькою.

Просто Марта може бути тільки разом із чоловіком, «якого кохає». Якби вона закохалася в ескімоса, то мешкала б у Ґренландії. У цьому я впевнена. Це вона переконує мене поїхати до Непалу, а я замість цього витрачаю заощадження на білизну. Анджей її ненавидить. Насамперед за те, що за столом майже на кожну тему вона може сказати більше за нього. І не лише може, а й говорить. Чотирма мовами. Наприклад, на тій вечері під час нашої відпустки з шефом Анджея з Женеви, два роки тому.

Одного дня ми поїхали із Женеви до Аннесі у Франції. Це лише сорок кілометрів від центру Женеви. Якби я могла обрати місце, в якому пройде моя старість, — Боже, що я кажу, адже я вже понад дві години тільки тим і займаюся, що поволі старію, — то я хотіла б старіти в Аннесі. Білі від снігу вершини Альп відбиваються у дзеркалі кришталево-чистого озера. Найкраще милуватися ними, попиваючи божоле на терасі бару в L'lmperial Palace. А крім того, в Аннесі людині здається, що всі довкола здорові, багаті й нікуди не поспішають.

Саме там швейцарці вирішили організувати прощальну вечерю і саме в цьому готелі тоді випадково мешкала й Марта, яка в Аннесі керувала секцією на якомусь науковому конгресі. Вона спустилася до готельного ресторану, бо шукала штопор, щоб відкоркувати вино, хотіла «випити цілу пляшку, мастурбуючи під Моцарта у лазничці», як сказала вона мені, коли ми залишили чоловіків біля столу і вийшли разом до туалету, сказала з типовою для неї щирістю, яка завжди обеззброювала співрозмовника. А потім відразу ж тим самим хтивим тоном запитала:

— А ти вже мастурбувала колись під Моцарта?

За кілька хвилин до того вона взяла у бармена штопор, повернулася обличчям до ресторанного залу і раптом побачила мене. При цьому вона так голосно верескнула французькою «merde», що всі перестали розмовляти і їсти, а коли у цілому ресторані запала мертва тиша, Марта підбігла до столика, за яким я сиділа, і, не звертаючи уваги ні на кого і ні на що, почала мене цілувати, ніби доньку, якої не бачила двадцять років. Не знаю, як саме це сталося, але за мить вона вже сиділа за нашим столиком і жартувала з кельнером, поки робила замовлення. Окрім нас, поляків, за столом сиділи також американці та німці, і, ясна річ, шеф-швейцарець. Молодий елегантний чоловік. Я ще у жодного чоловіка не бачила аж таких голубих очей. Гомосексуаліст. Він зовсім цього не приховував. Прийшов на вечерю разом зі своїм другом.

Випивши кілька келихів вина, Марта розповідала німцям німецькою найновіші анекдоти про поляків і перекладала їх швейцарському шефові з французької на англійську. Хоча швейцарський шеф, який закінчив Гарвард, цього зовсім не потребував. Дивився на неї з подивом і весело повторював:

— Ну, будь ласка, мадам, скажіть це. Саме ви, мадам. Дуже вас прошу. Я ще ніколи не бачив, щоб американці дивилися на когось із таким подивом. Навіщо вам ця нейробіологія?

Анджей увесь цей час мовчав і був схожий на ображеного хлопчика, якому мати у присутності всіх друзів із дитсадка звеліла стати в куток.

За це Анджей не любить Марту. А ще він любить коментувати її особисте життя, бо вважає, що Марта «просто психічно хвора» і тому постійно тікає від одного чоловіка до іншого у пошуках «сексуальної різноманітності, яку вона плутає з коханням». А потім єхидним тоном додає життєву мудрість, яку моя свекруха повторює за кожної нагоди:

— Не має значення, до якого ліжка покласти хворе тіло, воно завжди буде хворе.

А я кожного разу, коли він говорить це, думаю, що Марта кладе своє тіло до того ліжка, в якому хтось хоче її, а «хворіти» починає тільки тоді, коли ліжко вистигає. Тоді вона просто встає і йде геть. Її не хвилює ні чийсь осуд, ані страх перед самотністю. Марта іде від вогнища, в якому вже не горить вогонь, і шукає тепла в іншому місці. Бо для Марти не існує «невчасного кохання». Невчасно може прийти гикавка, місячне, смерть або сусідка. Але не кохання.

Насправді Марта ніколи не шукала кохання. Але воно завжди знаходило її, попри те, що у неї на це залишається дуже мало часу після дванадцятигодинного робочого дня. Можливо, тому що вона ніколи не погоджувалася бути для чоловіка тільки дзеркалом. Вона рідко затамовувала подих із захоплення, слухаючи розповіді про те, як «він врятує і покращить світ» своєю мудрістю, грошима або талантом. Бо Марта рідко мала менше грошей чи таланту, а менше мудрості не мала майже ніколи.

Крім того, Марта хотіла стати для чоловіка саме тим цілим світом, який він збирався рятувати. Усе це вона сказала мені не так давно. Прилетіла колись із Відня зі своїм Юрґеном, щоб показати йому Ґданськ. Щоб, як вона казала, він «нарешті зрозумів польські мотиви у творчості Ґрасса, без яких Ґюнтер ніколи б не отримав цього вашого розхваленого Нобеля, на котрого, щиро кажучи, насправді заслуговують хіба що автори енциклопедій».