Коли впаде темрява

— О’кей, — погодився він.

— Хто такий Бак Овенс?

— Я розповім тобі про нього все, — сказав Девід. — І про Роя Кларка теж. Але спершу розкажи мені, що ти ще знаєш.

— Більшість з них мене не обходять, — сказала вона. — Але Генрі Лендер приємний чоловік. І його дружина також.

— Та й Філ Палмер непоганий.

— Філ-пілюля, — наморщила вона носа.

— Що ти знаєш, Вілло?

— Сам побачиш, якщо уважно дивитимешся.

— А чи не простіше було б, аби ти просто…

Очевидно, ні. Вона підвелася, впершись стегнами об край столу, й вказала пальцем.

— Поглянь-но! Бенд повертається на сцену!

Місяць стояв вже високо, коли вони з Віллою, тримаючись за руки, йшли по дорозі. Девід не міг второпати, як таке може бути: вони послухали тільки перші дві пісні другого відділення — а ось місяць уже пливе високо вгорі, поцяцькованим зорями небом. Це його непокоїло, але дещо інше непокоїло його навіть дужче.

— Вілло, — промовив він, — який зараз рік?

Вона замислилась. Вітер тріпав її сукню, як тріпав би сукню будь-якої живої жінки.

— Я не пам’ятаю точно, — нарешті відповіла вона. — Та й яка різниця?

— Зважаючи на те, що я не пам’ятаю, коли востаннє щось їв чи випив склянку води? Є різниця. Ну все ж таки, як ти вважаєш? Скажи навздогад, не думаючи.

— Тисяча дев’ятсот… вісімдесят восьмий?

Він кивнув. Сам би він назвав 1987.

— Там була дівчина у маєчці з написом СЕРЕДНЯ ШКОЛА КРАВХАРТ СПРИНГС, ВИПУСК 03. Тож, якщо її вік вже дозволяє їй гуляти у придорожньому барі…

— Значить, 03 — це мусило б бути як мінімум роки три тому.

— Я теж про це подумав. — Він зупинився. — Та невже зараз 2006-й, хіба так може бути, Вілло? Я хочу сказати, невже зараз двадцять перше століття?

Перш ніж вона встигла відповісти, вони почули клац-клац-клац пазурами по асфальту. Цього разу вовк з’явився на дорозі не сам; тепер їх наздоганяли аж чотири вовки. Найбільший, той, що йшов попереду, був тим самим, котрий переслідував Девіда на його шляху до Кравхарт Спрингс. Він упізнав би це волохате хутро будь-де. Очі в нього тепер горіли яскравіше. У кожному, ніби потонула лампада, плавав ріжок місяця.

— Вони нас бачать! — скрикнула Вілла у якомусь захваті. — Девіде, вони нас бачать! — Вона опустилася на одно коліно прямо на розбитій роздільній смузі і простягнула праву руку. Почала цоркати, звати.

— Мій гарний хлопчику! Іди-но сюди!

— Вілло, мені це не здається розумним.

Вілла не звернула уваги, що було цілком схоже на неї. Вілла завжди керувалася власним розумом. Це вона побажала їхати з Чикаго до Сан-Франциско залізницею — тому що, як вона заявила, їй хочеться взнати, що відчуваєш, коли трахаєшся у потязі. Особливо в такому, що їде швидко та ще й трохи похитується.

— Іди сюди, хлопчику, йди до своєї мамуні!

Великий вовцюра наблизився, за ним його жіночка, а слідом їхні двоє… чи можна назвати їх дітками? Вовк випнув морду (сяйнули його зубиська) до тонкої простягнутої руки, місяць на мить залив його очі по вінця, зробивши їх срібними. А тоді, ледь не торкнувшись носом її шкіри, він заскавчав, відсахнувшись назад так різко, що якусь мить навіть стояв на задніх лапах, передніми молотячи повітря, виставивши напоказ білий плюш свого черева. Решта кинулися врозтіч. Великий вовцюра і робив пірует в повітрі і, підібгавши хвоста й не перестаючи скавуліти, дременув у кущі правобіч дороги. І зграя за ним.

Вілла підвелася і подивилася на Девіда з виразом нестерпного смутку. Він натомість втупився очима собі у носки черевиків.

— Отже, ти відірвав мене від музики і привів сюди, у темряву, заради цього? — спитала вона. — Щоб показати мені, хто и тепер? Так, ніби я сама цього не знала.

— Вілло, мені так шкода.

— Поки що ні, але незабаром стане. — Вона знову взяла його за руку. — Ходімо, Девіде.

Тепер він наважився кинути на неї погляд.

— Ти не сердишся на мене?

— Так, трішечки… Але ти — все, що тепер маю, і я тебе не відпущу.

Невдовзі після зустрічі з вовками Девід побачив і бляшанку, що лежала на узбіччі.

Він був майже певен, що це та сама, яку він гнав носаками поперед себе, поки не вдарив по ній скоса, відбивши у зарості. І ось вона опинилась знову на тому ж, попередньому, місці… бо насправді, звісно, він її ніколи не чіпав. Сприйняття далеко не все, казала Вілла, але сприйняття й сподівання разом? Склади їх докупи, і сотвориш собі з нічого «Шоколадні пастилки Різа з арахісом».

Девід копнув бляшанку, відбивши її далеко у кущі, а коли вони відійшли подалі, озирнувся й побачив, що вона лежить там, де й була, — там, де колись давно якийсь ковбой — ймовірно, прямуючи до бару «26» — викинув її з вікна свого пікапа. Він запам’ятав цей жест з «Їі-Го-Го» — давнього телешоу, яке вели Бак Овенс і Рой Кларк, вони ще називали там пікапи ковбойськими кадилаками.

— Чому ти посміхаєшся? — спитала Вілла.

— Потім розповім. Здається мені, в нас попереду сила-силенна часу.

Вони стояли перед станцією Кравхарт Спрингс, тримаючись за руки в місячному світлі, наче Ганзель і Гретель перед цукерковим будиночком. Довга, пофарбована в зелене будівля здавалася Девідові в місячному сяйві попелясто-сірою, і, хоча він знав, що слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я написані червоною, білою й синьою фарбами, вони могли бути будь-якого кольору. Він помітив захищений від непогоди пластиком аркуш паперу, пришпилений до одного зі стовпів, між якими починалися широкі сходи до вхідних дверей. Біля одвірка яких так само незворушно стовбичив Філ Палмер.

— Гей, молодець, — гукнув до нього Палмер. — Є тютюнець?

— Вибачте, містере Палмер, — відгукнувся Девід.

— Пригадую, ти збирався принести мені цілу пачку.

— Мені не траплялася крамниця, — сказав Девід.

— А там, де була ти, лялечко, не продають цигарок? — спитав Палмер.

Він належав до тих чоловіків, що всіх жінок певного віку кличуть лялечками. Це було зрозуміло з одного погляду на нього, як було зрозуміло й те, що, аби вам довелося провести день з ним разом десь посеред паркого серпневого полудня, він обов’язково зсунув би на потилицю капелюха, щоб втерти собі лоба, і промовив, що не так важить спека, як вологість.