Колиска на орбіті

На подвір’ї не було анікогісінько. Лише кілька курок греблося в пилюці, більш з цікавості, ніж сподіваючись щось відшукати; а проте звуки, що долинали звідусіль, свідчили: тут є люди, які не можуть дозволити собі подрімати після обіду. З-за будинку чулися лункі виляски, коли порожнє відро ударялося об воду, потім рипіння коловорота, як відро витягали з криниці, і знов удар з виляском об воду. У повітці в кінці подвір’я щось товкли в ступі, й розмірені, монотонні звуки геть заколисали діда. Голова його хилилася дедалі нижче.

Раптом з-над невисокого муру, що ним було обгороджене подвір’я, долинув якийсь новий звук. Той звук поволі наближався. Чудернацьке торохтіння та деренчання чергувалися з пронизливим виском. Старий усе собі куняв, але ось він розплющив очі й здивовано втупився у хвіртку, намагаючись визначити, звідкіля ті звуки. Над муром виткнулась голова хлопчака. Очі його сяяли захватом, він не погукав діда, а хутчій підбіг до хвіртки і ввійшов на подвір’я. Він гордовито котив перед себе ящик на чотирьох дерев’яних коліщатах.

Старий злякано скочив на ноги. Він замахав обома руками, ніби намірився виштовхати хлопця з подвір’я. Той зупинився. Вираз торжества на його обличчі змінився подивом, він мовчки втупив очі в діда, що так грубо проганяв його. І поки хлопець стояв, вагаючись, старий, все так само проганяючи його однією рукою, приклав пальця другої руки до вуст і повільно пішов до хвіртки. Хлопець неохоче повернув назад. Але було вже запізно. Гупання в повітці припинилось, і на порозі стала немолода жінка. Рот її розкрився в безгучному крикові, очі витріщились. Нижня щелепа в’яло одвисла, жінка перехрестилась і лиш тоді закричала.

Крик її розколов мирну пообідню тишу. Відро востаннє впало в криницю, з-за рогу будинку вийшла молода жінка з широко розплющеними здивованими очима. Вона закрила рот тилом долоні й собі перехрестилася. З дверей стайні вибіг парубок і завмер на місці. Ще одна молода жінка вискочила з будинку й стала, немовби наштовхнулась на невидиму стіну. Маленьке дівчатко, що вибігло слідком за нею, в безтямнім переляці ткнулося личком у мамину пелену.

Хлопець закляк під їхніми поглядами. Здивування в його очах поступилося місцем страху. Він переводив погляд з одного переляканого обличчя на інше, аж поки знову зустрівся очима з дідом, і це його трохи підбадьорило.

Він ковтнув слину й заговорив зі сльозами в голосі:

— Дідусю, чого вони всі так на мене дивляться?

Слова хлопчини, здавалось, розрядили напруження і повернули до життя немолоду жінку. Вона схопила вила, притулені до стіни повітки, націлила їх на хлопця, швидко пройшла до хвіртки, щоб відрізати йому шлях, і різко наказала:

— Іди в повітку! Швидше!

— Мамо!.. — злякався хлопець.

— Більш я тобі не мати! — почув він на відповідь.

У виразі її збудженого обличчя хлопець відчув ненависть. І заплакав.

— Іди, йди! — повторяла вона безжально. — Іди в повітку!

На смерть переляканий хлопець позадкував був од матері, але раптом повернувся і вбіг до повітки. Жінка причинила за ним двері і взяла їх на засув. Обвела всіх поглядом, ніби кидаючи виклик, — мовляв, висловлюйтесь, — але всі мовчали. Парубок сховався в рятівних сутінках стайні, обидві молоді жінки як крізь землю провалились, прихопивши дівчатко з собою. Мати лишилася віч-на-віч зі старим, що мовчки розглядав ящик на коліщатах.

Раптом жінка закрила обличчя руками, притамований стогін вирвався у неї з грудей і поміж пальцями потекли сльози. Старий повернув до неї обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Жінка трохи заспокоїлась.

— Ніяк не можу повірити, щоб мій маленький Дейві та міг отаке зробити, — сказала вона.

— Якби ти не закричала, ніхто б нічого не дізнався, — відказав старий.

Коли до жінки дійшли його слова, обличчя її знов набуло суворого виразу.

— Це ти його напутив? — підозріливо спитала вона.

Старий похитав головою.

— Я старий, та ще з розуму не вижив. І я люблю Дейві, — додав він.

— Ти лихий, — заперечила жінка. — Нащо ти це сказав?

— Але це правда.

— У мене ще зостався страх божий. Я не потерплю диявола у своїм домі, хоч би в якій личині він явився. А коли я бачу диявола, я знаю свій обов’язок.

Старий зітхнув, хотів щось відповісти, але передумав. Він тільки похитав головою, повернувся й побрів до свого стільця. Ця розмова, здавалося, зістарила його ще дужче.

У двері хтось легенько постукав, почулося застережливе “тс-с-с!”, і Дейві на мить побачив клаптик нічного неба. Потім двері зачинилися знову.

— Ти вечеряв? — спитав голос.

— Ні, дідусю, ніхто не приходив. Старий гмукнув.

— Ще б пак. Після того, як ти всіх їх так налякав. Бери. Це курка.

Дейві простяг руку й намацав простягнений пакуночок. Поки він порав курячу ніжку, старий шукав у пітьмі, на що б його сісти. Нарешті вмостився і глибоко зітхнув.

— Кепські справи, малий. Вони послали по священика. Він приїде завтра.

— Дідусю, ну скажи хоч ти, що я такого зробив?

— Дейві! — докірливо протяг старий.

— Слово честі, я не винен.

— Гаразд. Послухай, Дейві. Щонеділі ти ходиш до церкви. Як ти молишся?

Хлопець забурмотів молитву.

— Ось оце, — перепинив його дід. — Останній рядок.

— “Спаси нас від колеса”? — здивовано повторив хлопець. — Дідусю, а що таке колесо? Я знаю, це щось дуже погане, бо кого тільки питав, усі казали, що це гидь і про це не можна говорити. Але ніхто не сказав мені, що воно таке.

Старий помовчав, перш ніж відповісти.

— Оцей ось ящик, котрий ти сюди притяг… Хто напутив тебе причепити до нього ці штуки?

— Ніхто, дідусю, я сам. Просто я подумав, що так буде легше його тягти. І так справді легше.

— Дейві, ці штуки, які ти приробив з боків ящика, і є колеса.

Коли з пітьми пролунав нарешті хлопчаків голос, у нім бриніла недовіра.

— Оті круглячки? Ну які ж то колеса?! Просто дерев’яні круглячки та й годі. А колесо — це щось страшне, небезпечне, його всі бояться.