Команда "Синьої чайки"

Аж ось Іво сперся на лікоть, пошукав очима підрядчика й спитав заклопотано:

— То як, усе гаразд?

— Усе зроблено до ладу! — відповів йому підрядчик, який, завдяки Івові, позбувся великого клопоту. — Ти справжній герой, хлопче!

Надвечори, коли на землю спала прохолода, Іва віднесли додому.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

розповідає, як команда Синьої чайки» мало не позбулася свого корабля і як повернула його собі знов

За кілька днів Іво уже оклигав і міг сидіти біля своєї хатини. Міхаел і Перо ходили до міста по фарбу, й тепер «Чайка», ясніючи ярою синизною, вигрівалася на сонці. Яка ж вона стала гарна! Мілева принесла клапоть синього полотна й пошила з нього прапор. Юре припнув той прапор на вершечку щогли, й тепер він гордо майорів під вітром. Друзі нетерпляче чекали тої хвилини, коли оновлену «Чайку» можна буде спустити на море. Треба тільки, щоб фарба добре висохла та Іво уже зовсім одужав.

Вечорами, коли Іво залишався сам, він запалював свічку й гортав папери, знайдені на баркасі в шматкові парусини. То був щоденник, якого батько вів останнього року свого вигнання. Писано щоденник олівцем, окремі його сторінки пошкоджено морською водою, почерк подеколи нерозбірливий… Але те, що можна було розібрати, хлопець читав з великою цікавістю й хвилюванням.

Безталанний вигнанець на сторінках щоденника згадував свою молодість, що минула на чужині, оплакував жінку й сина. Ця сумна сповідь від початку й до кінця була пронизана докорами сумління, що ятрили старого моряка за кривду, заподіяну рибалкам, До чого він тільки не брався під час свого вигнання, щоб зібрати гроші й повернути свій борг, але ні в чім йому не таланило.

Чимало рядків було присвячено рибальським артілям, спільній праці, дружбі та взаємодопомозі. Батько писав, що погано живеться в світі, коли людина визискує людину. Рибалки мусять гарувати, а торгівець платить за рибу так мало, що їм ледь вистачає на поленту. Торгівці багатіють, а рибалки дедалі убожіють. А от коли б рибалки об'єдналися, коли б і всі інші трудівники світу об'єдналися, то вони могли б гори зрушити з місця…

«О, коли б велич цієї ідеї захопила мого сина, — писав батько наприкінці щоденника. — Коли б він усе своє життя присвятив боротьбі за щасливу долю бідного люду!»

Далі батько розповідав кілька буденних історій з рибальського життя:

«Сьогодні я був свідок обурливої сварки та бійки. Рибалки зчепилися поміж собою за тунця. Великий табун цієї риби підійшов до берега побіля двох селищ. Замість домовитися й гуртом виловити рибу, рибалки вдалися до суперечки. Кожне селище доводило, що риба належить саме йому. Доки вони отак сварилися, тунець пішов собі. Поміж рибалками зчинилася бійка. Вони розійшлися ворогами».

«… А за кілька день сталося таке: Штефан угледів на обмілині велику акулу. За впольовану акулу влада видає рибалкам винагороду, проте полювання на цього хижака дуже небезпечне: не менше десятка людей потрібно, щоб ускромити його. Але Штефан поласився на гроші й, не сказавши нікому з сусідів, налаштував баркас та вдвох із сином пішов на акулу. Хижачка мала завдовжки сім метрів, і вони, певна річ, її не подужали. Акула втекла та ще й геть пошматувала їм сіті. А все те через пожадливість! Прецінь сто рук завжди дужчі за дві! Сотня рук і гору за іграшки переверне, а дві — хіба що однісіньку лопату».

Іво глибоко замислився. Він ладен був хоч зараз спорядити «Чайку», скликати своїх друзів і негайно вирушити в путь. Екіпаж «Синьої чайки»! Побратимство «Синьої чайки»! Побратимство друзів і товаришів!..

Іво все обміркував, усе врахував! У селищі він довідався, що підрядчик з каменоломні найняв усі рибальські баркаси на транспортування обробленого каменю. Тож не буде зайвих свідків, коли «Чайка» вперше напне своє вітрило! А зробивши кілька пробних рейсів уздовж берега, «Синя чайка» вирушить з піднятим угору прапором просто до каменоломні й пройде перед усіма баркасами, які саме вантажитимуть камінь… Серце в Іва закалатало, коли він уявив собі цю картину, й цілу ніч по тому хлопчина не міг заснути…

Ще вдосвіта Іво схопився з ліжка й кинувся до вікна. Але що це? Невже він марить? «Синя чайка» зникла.

Іва наче хто різнув по серці ножем. Він стрімголов помчав до моря, туди, де ще вчора ввечері стояло судно По «Чайці» не було й сліду — хіба що легенька смужечка лишилася на піску. А в морі, скільки сягало око, — жодного вітрила. Схлипуючи від жалю, Іво розпачливо бігав берегом. Нарешті, знеможено присів на долішній сходинці й розгублено втупив очі в пісок, де ще недавно спочивала «Чайка».

Зненацька він згадав про Юста, свого старого друга й заступника, й метнувся до нього. Вибігши на крутий берег, Іво глянув згори на затоку й скам'янів з подиву: долі, на хвилях затоки, погойдувалася його «Синя чайка»! Хлопець знову гайнув униз і побачив, що вітрильника прикуто до пристані дебелим ретязем. Іво озирнувся на безлюдне селище. Там панувала тиша. Хлопці ще спали. Жінки поралися на виноградниках, а рибалки на своїх вітрильниках вирушили до каменоломні.

Іво подався до Юстової хати. Старий саме спочивав у затінку дикого винограду на своєму подвір'ї. Уздрівши збентежене хлопцеве обличчя, Юст вийняв люльку з рота й мовив заклопотано:

— Я гадав, що людське обурення вже вляглося, та помилився. Учора всі ті, що зазнали кривди від твого батька, зійшлися й поклали собі відібрати в тебе «Чайку», продати її, а гроші поділити між собою. Мовляв, у такий спосіб вони повернуть хоча б частку того, що втратили колись. Я не зміг їх відрадити. Вночі вони перегнали твій баркас у затоку, й тепер він чекає там на купця.

Іво дивився на Юста, й сумні-сумні думки обсіли його.

— Як же я тепер буду без «Чайки»? — розгублено зітхнув він.

— Вони кажуть: ти ще замолодий і неповнолітній, і, мовляв, «Чайка», власне, належить тим, кого скривдив твій батько. — Юст посадив хлопчика поруч себе на лаві й намагався втішити його. Тим часом з хати вийшла Мілева й з цікавістю прислухалася до цієї сумної розмови. А Юст казав хлопцеві:

— Не піддавайся розпуці, Іво! Якось-то воно обійдеться. Зараз ти нічого не вдієш проти громади. Бач, доволі часу вже минуло, а ті люди ще вважають твого батька своїм боржником.

— Але ж «Чайка» тепер моя! Навіть не моя, а наша! Міхаелова, Франьова, Петерова…

— Може, саме це їх і наполохало; побачили, як ви лагодите баркас, і подумали собі: вони ж іще діти, нерозважливі діти, не вбережуть, занапастять такого ладного човна…

— Я попрохаю рибалок, коли вони повернуться додому, щоб віддали мені баркас! — мовив сумно Іво. — І пообіцяю сплатити їм батьків борг…

— Кинь ти про це й думати! — заперечив Юст. — Рибалки повернуться лише наприкінці тижня й привезуть із собою покупця. Окрім того, вони домовилися, що візьмуть тебе до себе в селище, щоб ти не здичавів, бува, живучи на самоті. Щодня переходитимеш у іншу хату…