Конотоп
Шрифт:
Ні, панове, Автовізієві не снилась Конотопська битва 1659-го року, що могло би виправдати подальший історичний антураж цієї правдивої розповіді, на жаль, Автовізій Самійленко снив холодне пиво. Багато пляшок та баночок з імпортним і нашим пивом у маґазинних холодильниках з прозорими дверима, ось він відчиняє двері, бере холодну запітнілу пляшку Гайнекена, зубами зриває металеву закупорку, п’є… але в роті все одно сухо і не минає огидний смак металу… ох, не треба було зубами відкривати пляшки…
Разів вже зо п’ять сердито теленькав телефон, але Автовізій спав… Десь коло десятої години ввійшов
Автовізій з титанічними зусиллями підняв титанові повіки, і замість кота Бегемота з грибами і горілкою побачив свого колеґу - головного редактора газети «Ніч» Семена Черевичника, він тримав у руках тацю, на ній були якісь гриби, але горілки не було. Автовізій перевів погляд на Воланда і спитав, із зусиллями ворушачи розпухлим язиком:
– А де кіт Бегемот з ювелірчиним графином?
– Старий, - заторохтів Семен, - я розумію, що ти не похмелявся, але тут є цікава справа.
– Він поклав тацю з грибами на столик і вийняв із поліетиленового пакета кілька пляшок мінеральної води, одну відкупорив, простягнув Автовізієви.
– На, пий воду, пива не буде, бо є серйозна розмова.
Воланд розкинувся у кріслі і, замість ціпка з набалдашником у формі голови чорного пуделя, елеґантно помахував мобільним телефоном.
– Я без пива не можу розмовляти, - героїчно вимовив Автовізій.
– Старий, - наливав йому склянку мінералки Семен, - ти спочатку послухай, у чому справа, і не вимахуйся, пан Чортенко, - він кивнув на Воланда, - людина ділова, зайнята.
– Під час цих слів Воланд криво, як йому й належить, посміхнувся.
– Він не має часу чекати, поки ти знову нап’єшся, - молов далі Черевичник, - він має до тебе пропозицію цілком пристойну…
– В сенсі капусти?
– несподівано спитав Автовізій.
– Капусти, капусти, в долярах, - ще більш криво посміхнувся Воланд.
– Пива хочу-у-у, - заскавчав Автовізій.
– Не буде пива!
– гаркнув Семен.
– Випий води і спробуй втямити, що пан Чортенко тобі пропонує… А якщо ні, то ми підемо до Онученка.
– Та нє… якщо ви вже тут, говоріть.
– Автовізій випив дві пляшки мінеральної води, побіг у лазничку, там трохи поблював і повернувся геть заплаканий і нещасний.
– Слухай, хлопче, - урочисто почав промовляти головний редактор ніби незалежної газети «Ніч» Семен Семенович Черевичник, - пан Чортенко, - він надзвичайно ввічливо тицьнув долонею у бік Воланда, - наш, як би це висловитись, - наш добродій - спонсор - меценат…
– Та що там гратись в ейфоризми, - перебив його чорт, - я власник цієї газети.
– Так, так, - спантеличився Семен, - не будемо гратись в евфемізми, пан Чортенко пропонує тобі, телепню Автовізію, таку справу, яка тобі не снилась навіть у найбільш алкоголічних снах, - ти маєш шанс не лише прославити всю Україну, а й заробити стільки грошей… стільки грошей…
– Скільки, -
трохи протверезів Автовізій.– Стільки, - втрутився чорт, - що тобі не треба буде більше писати брудні пасквілі та липкі від сиропу панегірики, які ти, чомусь, називаєш репортажами та інтерв’ю. Будеш собі сидіти в кнайпі, пити різні дорогі напої, казати правду в очі колеґам-журналістам про їх писанину, а гроші не будуть кінчатись… аж поки я не прийду, аби забрати твою душу в пекло.
– Якщо ти привів чорта, аби я продав йому свою душу, то я згоден, продаю!
– сказав мляво Автовізій Семенові.
– Та нє, - засміявся Семен, - пан Чортенко жартує, він каламбурить щодо свого ориґінального прізвища.
– І це не псевдонім, - кинув Чортенко.
– То це жарт?
– розчаровано протягнув Автовізій.
– Щодо чорта - жарт, а пропозиція цілком реальна.
– А гроші?
– пожвавився Автовізій.
– Гроші - не жарт, - твердо сказав чорт, власник газети «Ніч».
– Тоді я згоден, - байдуже сказав Автовізій.
– Таж ти ще не знаєш, ЩО маєш робити, чоловіче, - стурбовано промовив Семен.
– Як ЩО, - писати, - відповів Автовізій, - я можу лише писати, бо більше нічого робити не вмію. Зате писати я вмію так, як треба. Тому я буду писати. Що треба писати, пане Басаврюку?
– діловито звернувся Автовізій Самійленко до пана Чортенка.
– Писати будеш репортажі з місця бойових дій, - поважно промовив Семен.
– На війні - подвійний гонорар!
– поспіхом сказав Автовізій.
– Звичайно, - кинув чорт Воланд-Басаврюк.
– На яку війну я маю поїхати?
– професійно розпитував Автовізій.
– На Кавказ, на Балкани, чи, може, в Затоку? На американо-арабську чи палестино-ізраїльську?
– На україно-російську!
– відповів чорт.
– На цукрову, автомобільну чи соняшникову?
– допитувався Автовізій.
– На саму що не є мілітарну україно-російську війну, хлопче, - повідомив Семен.
– Але ж така ще не почалась.
– Ти поїдеш не на теперішню і не на майбутню війну, ти поїдеш на минулу війну, - сказав Семен.
– На україно-російську війну, яка сталася року Божого 1659-го на території нинішньої Сумської області.
– Рівно 340 років тому, - додав Воланд.
– Ви що, купили машину часу? То це - сенсація!
– пожвавився Автовізій.
– Перш, ніж ви відправите мене на війну, до речі, я - згоден, але за подвійний гонорар, отож спочатку я застовблю сенсацію про машину часу. Ви дасте мені ексклюзив, а потім я хоч до чорта в зуби.
– Він з острахом подивився на Чортенка, який вишкірив у голлівудській посмішці моторошні фарфорові зуби в золотих обідках.
– Ні, пане Самійленку, - сказав чорт, - ми не маємо машини часу, але позаяк в Україні через місяць широко буде відзначатись 340-ва річниця Великої Конотопської битви, то моїй газеті, - Чортенко глипнув на надутого Семена Черевичника і подобрішав, - нашій газеті потрібна серія матеріалів, аж ніяк не схожих на ті, якими переповняться шпальти конкурентів, матеріалів-сенсацій! І ми зійшлися на тому, що ошелешити публіку, а значить підняти тиражі і принадити рекламодавців, зможе лише репортаж з місця бойових дій. А для цього нам спочатку потрібен був журналіст.