Конотоп

Аллах акбар, і люта смерть гяурам,

чекає їх джигад і газзват.

Рим упаде, як Єрихонські мури,

і вознесеться до небес Багдад.

Блищать за кушаками ятагани,

багато шураві підуть в ясир,

«І стануть пилом», - мовиться в Корані,

бакшиш великий матиме візир,

і не одна згорить під мінаретом,

шайтан-арба гяурська «мерседес»,

про це мулла оповістить в мечеті,

про це розкажуть учням в медресе.

Цей день пекельним буде для невірних,

на сонці з’явиться кривавий хрест,

не розпочнеться ще намаз вечірній,

як буде воздана Пророку честь.

* Переклад Василя Кожелянка

Дотепер мене не перестає дивувати не стільки майстерність, скільки прозірливість цього середньовічного поета. Вже тоді у жорстокому, але романтичному XVІІ ст. він своїм духовним зором побачив, що протистояння між ісламським та християнським світами буде набирати більш масштабних форм, аж поки в кінці XX століття не переросте в*

* Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам.
– Вид.

Але повернемось до допиту його ханською величністю полонених московських зверхників. Надійшла черга до князя Пожарского.

–  Спитай його, - лагідно звернувся й.х.в. до князя через перекладача, - чого він хоче? Що він шукає в степах України? Чом вони напали на наших друзів-козаків? Чому московський цар хоче завоювати наше незалежне Кримське ханство? Хай відповідає.

Князь Пожарский, не дочекавшись перекладу, звернувся до хана:

–  Ти…

Ні, шановні читачі, моя права рука, якою обмотую голову чалмою, якою я беру Аль-Коран, якою я несу плов до рота, якою я час від часу тримаю авторучку, відмовляється вивести на папері ті слова, якими князь-гяур Пожарский звернувся до його ханської величності. Це були не слова чоловіка, хай і невірного, це було насіння ібліса, це - бризки смоли у джаганнамі, це - отруйна слина дева, що тече з його кривого рота, коли він чує світлий голос муедзина з мінарету головної мечеті Мекки, це - кал нечестивої свині, яка живе у багні, це - сеча прокаженого, це - гнила вода, яку відмовляється пити навіть скажений шакал, це - гній грішника, що заживо загниває, це - липкий бруд. Такими були слова цього невірного князя Пожарского. Це був гидкий московський мат!

Мурзи і аскери ханські затулили вуха, аби не набрати в них московської скверни, а сам хан дуже розсердився. Його ханська величність не був святенником, він був живою людиною, сам у нападі люті чи задля гумору міг вжити круте слівце, але він завжди дотримувався етикету. Хан - це особа монаршої гідности, і нікому з простих смертних, хай навіть у княжому званні, не дозволено вимовляти ТАКІ слова у його бік. Кара за це може бути одна! Й.х.в. мовчки провів рукою впоперек горла. Аскери, не відбираючи руки від вух, аби не чути бридкого московського мату, ногами почали заштовхувати Пожарского трохи подалі від ханського намету, там один з воїнів натягнув чалму на вуха і звільненою рукою, не поспішаючи, відтяв князеви Пожарскому голову… Голова котилась по траві, а язик все ще белькотів погані слова.

Більше вже нікого з полонених воїни ісламу не страчували, а князь Львов через декілька днів помер сам, хворий був.

P.S. Дехто з істориків, описуючи страту князя Пожарского, стверджує, що цей зухвалець, крім матюкати й.х.в., ще й плюнув Мухаммед-Гірею ІV межи очі, отож, я як очевидець засвідчую: не було цього, не було тому, що бути не могло. Щоби невірний гяур плюнув на мусульманського монарха, та того Аллах (хай славиться ім’я Його) би не допустив. Тому - не було.

Газета «Ніч» Автовізій САМІЙЛЕНКО Козаки в чорному або кому належить поле після битви

Мушу зазіхати на лаври Данте та Івана Петровича Котляревського, бо я теж з літературною метою відвідав пекло. Я певен, що не зумію - та й не берусь, бо кому це потрібно?

– описати похмуре місце так, як це зробили згадані класики, але хочу внести кілька зауваг. І перша з них така: в пеклі нема грішників. Відповідно друга заувага звучатиме так: в пеклі нема чортів. Само собою зрозуміло, що третя заувага мусить бути такою: в пеклі нема нічого. Майже.

Лише - багрове сонце і тисячі, десятки тисяч трупів. І - тиша. Тиша після гарматного грому, вереску поранених та войовничих вигуків, притаманних кожній великій битві, сприймалась як щось протиприродне. Тому жах просто таки фізично струменів у цьому вечірньому повітрі, зафарбованому в багрове величезним сонцем, що поволі заповзало за обрій, нездорово розпухле, воно було схоже на дебелого багатого козака, який чомусь вирішив випити всю оковиту в Гершковій корчмі, а коли допився до межі людських сил і став схожим на перестиглий заморський овоч - помідор, тоді поволі випхався з корчми і теліпався у напрямку свого дому в Конотопі.

Таким було сонце. Трупи були менш мальовничими, - просто лежали в різних позах мертві люди. Було чимало козаків, лежали вбиті поляки і татари, подекуди траплялись вояки іноземного строю, але більшість - дуже переважна - було загиблої москви.

Назавтра їх мали хоронити, а поки ще цього інфернального вечора я стовбичив у полі поміж трупами, як іржавий трохи загнутий цвях, забитий у нову дошку. Я стояв і питав Отця Небесного: чому так?

Відповідь ось-ось мала матеріалізуватися у червонокривавих пасмах пекельного повітря, коли я раптом побачив людей. Живих. Придивившись, я зрозумів, що людська натура за останні кілька тисяч років не змінилась, що є катеґорія осіб роду двоногих, які не мають жодного пієтету перед смертю і перед війною, і - тому їм належить поле після битви. Так, це були мародери. Двоє чоловіків козацького вигляду з мішками за плечима спритно обшукували тіла загиблих вояків і кидали в свої мішки золоті натільні хрести, перстені, коштовне каміння, яке вони виколупували з поясів, кірас та шоломів, у мішки летіли шкіряні та оксамитові гамани з грішми, перламутрові прикраси зламаних шабель і піхов, золоті ґудзики, навіть срібні підківки з чобіт…

Вони не бачили мене, бо я від встиду присів і хотів десь сховатись, вони підходили все ближче. Я ледь не кинувся тікати, зусиллям волі змушував себе залишитись на місці. Мародери виглядали на запорожців, один був ще зовсім молодим, другий мав десь років сорок. Я не хотів вірити своїм очам: запорожці, леґендарні лицарі, воїни-аскети, члени військово-черничого ордена під назвою «Запорізька Січ», професійні оборонці віри Христової, справжні українські патріоти, герої - і така брудна, не гідна ні воїна, ні християнина, справа. Мене спікав сором, який поволі переходив у ненависть: через ось таких користолюбців, позбавлених будь-якої моралі, нелюдів і не має Україна кращої долі… В мене виникло бажання взяти у когось з вбитих якусь зброю, добре, аби знайти два заладованих пістолі, але де їх взяти після битви, шаблю!
– але ж вони як-не-як козаки, теж при зброї і порубають мене на дрібні кавалки перш, ніж я поясню їм, що мародерство - це не шляхетно, і за це я, чесний українець кінця XX століття, зараз їх покараю. Ха! Чесний українець кінця XX ст., - а ти хто такий, журналісте Автовізію Самійленку, що ти шукаєш тут, на полі після битви? Чи не є цей збір інформації теж своєрідним мародерством? Ні, звичайно, я порядний журналіст, я задля правдивої та об’єктивної інформації жертвую своїм здоров’ям, безпекою, тілом… Господи-Боже, як воно там?!

…Зрештою треба щось робити, вступити в бій з мародерами - вірна смерть, не вступати - все одно вб’ють, навіщо їм зайвий свідок їхнього швидкого збагачення, втікати - соромно втікати від якихось підлих мародерів - все-таки я переможець, бо теж брав участь у звитяжній Великій Конотопській битві, стояв на валах, ходив у атаку.
– Що робити? Прикинутись вбитим - гріх Бога гнівити… Що робити?

Ще трохи - і я би зробив якусь дурницю і навіки би залишився на цьому Конотопському полі крови серед вбитих вороженьків, але - Бог є! Почувся стукіт копит, і я побачив, що у наш бік скаче загін - двадцять з гаком верхівців. Мародери насторожились і опустили біля ніг свої мішки з награбованим добром.