Корабель приречених

— Це виключено! — різко обірвав його Сміт. — Плавання триватиме. Пожежа незначна. Гм… Боксхолл, займіться цією справою!

Офіцер залишив місток і швидко почав спускатися ліфтом униз мимо безтурботних пасажирів, що весело сміялися й розмовляли на палубах, доки не добрався до царства блискучих машин, палаючого вогню і напівголих, мокрих від поту кочегарів.

Угорі на капітанському містку крокував командор Сміт. Мардок, здивований рішенням капітана, переглядався з Лайтолдером. Повільно тяглися хвилини. Нарешті знову задзвонив телефон. Боксхолл повідомив:

— Вогонь у шостому бункері розростається. Судну загрожує небезпека!

На обличчі Сміта не здригнувся жоден м'яз. Судну загрожує небезпека? Його судну, на яке дивиться зараз весь світ? Жах охопив його, коли він подумав, що сталося б, якби люди почули страшні слова: «Пожежа на судні!» Ні, він так легко не випустить з рук свою долю!

— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити!

— Відізвати пожежну команду, шостий бункер закрити! — повторив Мардок наказ капітана і передав його по телефону.

Незабаром надійшло повідомлення:

— Шостий бункер закрито!

Інцидент можна було вважати вичерпаним. Бункер вийшов з ладу, зате небезпека для судна була ліквідована. Пожежа внаслідок недостачі повітря мала припинитися. Капітан Сміт власноручно зробив у вахтовому журналі запис про цю надзвичайну подію.

Тимчасом життя на борту судна почало входити в норму. Квартирмейстер Модлі вийшов нарешті з своєї каюти. Тепер можна було не боятися, що юрба незадоволених знову накинеться на нього. Він прогулювався по салонах першого класу, де пасажири насолоджувались комфортом розкішно обладнаних приміщень і почували себе так, мов перебували не на кораблі, який прокладав собі шлях через непривітне, холодне море, а на курорті в Брайтоні, Шевенінзі, Баден-Бадені чи Карлсбаді. Тільки ледве помітне дрижання квітів нагадувало уважним спостерігачам про те, що глибоко внизу в тілі велетня бушують сорок шість тисяч загнузданих кінських сил. Біля столів із зручними кріслами, в затишних нішах під густими кронами дерев точилися жваві розмови. Іноді звідти долинали якесь голосне слово чи сміх.

Містер Кеннеді дебатував у салоні для курців з членом верхньої палати про гомруль [6] для Ірландії, законопроект якого прем'єр-міністр Есквіт передав ранком в Палату громад. Техасець пускав під стелю клуби диму і розкотисто реготав.

— Ви, англійці, занадто ускладнюєте ірландське питання. Дайте Ірландії свій власний парламент, любий. Дайте, не бійтеся. Тоді ви краще зможете керувати нею. Стюарде, принесіть ще вина!

Едвард розважав дамське товариство анекдотами з життя лондонського світу. Всі були в захопленні від анекдотів і молодого лорда. Він майстерно вмів змішувати вигадку з правдою і розповідав надзвичайно дотепні історії, його знову й знову просили розповісти що-небудь.

6

Гомруль (англ. home rule — самоврядування) — лозунг висунутий в процесі довгорічної боротьби за автономію Ірландії, що став позначенням самоврядування в системі Британської імперії.

— Ви знаєте історію про Монну Лізу?

— О лорд Хакслі! Вся Європа говорить про викрадення цієї відомої картини.

— Я мав на увазі не ту Монну Лізу, милі мої слухачки. Я говорю про лондонську Монну Лізу.

— Розкажіть, мілорде! Будь ласка, розкажіть!

Лорд глянув на годинник.

— Я глибоко засмучений тим, що мушу розчарувати вас. Але в мене побачення.

— О лорд Едвард! Уже й побачення?

Він вклонився і вийшов. Графиня Розес посміхаючись взяла зі столу чашку чаю.

Інженер Белл, «господар пекла», як звичайно називав його Мардок, швидко піднявся на місток і в цілковитій розгубленості кинувся до капітана.

— Його необхідно відкрити! — Цей великий огрядний чоловік хитався, жадібно ковтаючи повітря, його почервонілі очі вилізали з орбіт. Лайтолдер підскочив і підтримав його.

Командор Сміт відступив на крок.

— Що сталося, містер Белл? Прошу вас, візьміть себе в руки!

Інженер відштовхнув Лайтолдера і закричав:

— Ми зараз же повинні відкрити шостий бункер! Там лишилися чотири матроси! Ви чуєте, капітане? Чотири матроси!

Ніхто й словом не обізвався на цю страшну звістку. Всі мовби оніміли.

— І ви тільки тепер помітили, що не вистачає чотирьох чоловік? — хрипко запитав капітан.

Белл схопився за голову. Чорне щетинисте волосся розтріпалося.

— Боже мій! Ці чотири кочегари добровільно взялися гасити пожежу. Вони мусили зараз заступати на вахту. Але їх немає! Вони, мабуть, просунулися дуже далеко і тому не почули сигналу попередження. Ми сподівалися, що вони давно вийшли… Там спека, дим… Там нічого не було видно.

— Ви сподівалися!.. — Сміт повернувся до старшого офіцера: — Ваша думка, містер Мардок?

Мардок глянув на хронометр і знизав плечима.

— Вже майже година, як закрили бункер. Ми запізнилися з допомогою.

— Так, запізнилися, — схвильовано сказав капітан. — Якщо ми зараз відкриємо бункер, пожежа завдяки припливу повітря спалахне знову.

— Накажіть відкрити бункер! Треба зробити все можливе! — наполягав Белл.

— Я не можу дати такий наказ!

— Тоді я зроблю це на свою відповідальність, пане капітан! — буркнув інженер і взяв телефонну трубку.

Але, за знаком капітана, Мардок з Лайтолдером одвели від телефону розгніваного Белла.

— Опам'ятайтеся! — владно сказав Сміт. — У палаючому бункері не може бути жодної живої людини. Ви знаєте це так само добре, як і я.

Белл пильно подивився на капітана.

— Наш обов'язок перевірити це, містер Сміт!

Той похитав головою:

— І для цього я повинен поставити під загрозу все судно, кілька тисяч чоловік, які перебувають на ньому, щоб врятувати чотирьох… покійників?.

Інженер не відповів.

— Хто, крім нас, знає про це? — запитав Сміт.

— Поки що тільки кочегари.

— Ходімо, містер Белл!

Чадне, задушливе марево від розігрітого машинного масла, вугільного пилу та поту коливалося в полум'ї вогненних пащ кочегарки. Купка до чорноти закурених постатей старанно працювала, набиваючи палаючі жерла вісімнадцяти топок.

Голос інженера Белла перекрив пекельний шум машин, від якого дрижало все приміщення:

— Слухайте всі! Пан капітан хоче говорити з вами. — Кочегари поставили лопати і не кваплячись підійшли ближче.

Командор Сміт випрямився.

— Друзі! Наше судно потрапило в біду. Ви знаєте, що шостий бункер охоплений пожежею. При спробі погасити вогонь і відвернути катастрофу загинуло чотири ваших товариші.

Він зняв кашкета.

Кочегари мовчки схилили голови.

— Відкрити бункер, щоб винести звідти загиблих, поки що не можна, — говорив капітан. — Цим ми викликали б нову серйозну загрозу. Цілком зрозуміло, в свій час ми проведемо старанне розслідування. Але зараз від нас вимагається одне: мовчанка. Я зобов'язую всіх, хто знає про пожежу, зберігати цілковиту мовчанку! Жоден пасажир нічого не повинен знати про пожежу. Ніщо не повинно турбувати людей, які довірили нам своє життя й майно. Перед нашим «Титаніком» стоїть відповідальне завдання, і ми виконаємо його з гідністю, достойною славних британських моряків, навіть якщо буде потрібно, ціною власного життя! Завжди пам'ятаймо про це. А тепер, друзі, до роботи! — Він підніс руку до кашкета, на якому в тремтливому відблиску вогню засяяв золотий дубовий лист, і повернувся до виходу.