Корабель приречених

— Я теж такої думки. Невже ми в своїх легеньких платтях повинні виходити на холод? Ніхто не має права цього вимагати. В такому вигляді я нізащо не надіну рятувальний пояс. Це було б смішно.

— Навчання, кінець кінцем, можна було б провести вдень. На мій погляд, після обіду, коли більшість пасажирів не знає, як згаяти час.

— Навіщо взагалі цей спектакль? Ми ж як-не-як на «Титаніку», найнадійнішому судні світу.

— Ви чуєте? Вони навіть пустили в хід сирену.

— І машини стоять. Просто безглуздя.

— Чи можете ви уявити собі, щоб цей велетень, висота якого від кіля до щогл п'ятдесят, а довжина майже триста метрів, так просто собі потонув у морі? Потонув безслідно й назавжди?

— Це неймовірно!

— Хай капітан провадить навчання з командою. Нею він має право розпоряджатись. А нас нічого турбувати. Я навіть і не подумаю піднятися на палубу. Там так холодно!

Такий настрій панував у залі скрізь, де серед святкової метушні несподівано лунало: «Всі наверх!», а озброєні матроси ввічливо, але категорично наказували не зупинятися в коридорах і на трапах.

Сер Брюс Ісмей не міг розшукати жодного офіцера. Нарешті він міцно ухопив за рукав унтер-офіцера.

— Що трапилось? Ви збожеволіли? — запитав він, блідий, наче смерть.

— Ви ж чули, містер: навчальна тривога!

Сер Брюс нетерпляче труснув його.

— Я — Ісмей, президент! Кажіть правду!

Унтер-офіцер зміряв поглядом нервового пана з ніг до голови. Він не знав Ісмея. Що означає зараз слово «президент»? На «Титаніку» було безліч президентів.

— Кажіть! — наказав Ісмей.

— Заборонено, сер!

— Прокляття! Та говоріть же!

Моряк досадливо звільнився з рук Ісмея.

— Якщо вже вам так хочеться знати… будь ласка! Ми наскочили на лід. Айсберг! Сподіваємось, що прийде допомога. Інакше всі підемо на дно до риб. Ясно?

— Заткніть пельку! — просичав Ісмей і озирнувся. — Жодного слова пасажирам! Розумієте? Ні півслова! — Він застогнав і похитуючись пішов геть.

— Я думаю, буде дуже приємна й цікава прогулянка, правда, мамо? Потім, напевне, влаштують великий фейерверк, — почув він поряд себе юний дівочий голос.

Едвард ішов до своєї каюти. Він хотів заховати кольє і накинути пальто. За таких обставин не було надії зустріти Модлі. Але саме в цю мить він зіткнувся з ним. Модлі, злегка кивнувши, хотів проскочити мимо.

— Хелло, містер Модлі!

— Я вас слухаю, мілорде. В чому справа? — різко запитав раніше такий люб'язний товстун.

— Ви все ще сердитесь на мене за те, що я не прийняв тоді вашого запрошення? — Едвард посміхнувся.

— Що ви, мілорде! У нас тепер інші турботи.

— Кілька хвилин ви все ж приділите мені, містер Модлі. Я мушу передати вам дещо.

— Мілорде, в нас тривога. Прошу пробачення!

— Це навчання таке важливе? Квартирмейстер уважно подивився на Едварда. Потім одвів його вбік. Поблизу нікого не було.

— Це серйозно, лорд Хакслі! Лід проломив половину обшивки судна. Ми потопаємо! Надіньте рятувальний пояс! Не гайте ні хвилини! — і він побіг далі.

Едвард стояв як вкопаний. Пасажири, проходячи мимо, зачіпали його. Чоловіки, жартуючи, надівали рятувальні пояси навиворіт і вдавали, що пливуть. Жінки сміялися.

По всіх коридорах деренчали дзвінки. Було ввімкнено повне освітлення. Стюарди і стюардеси бігали від дверей до дверей! «Будь ласка, негайно на палубу з рятувальними поясами!»

— Що це? Чому? Навіщо такий шум?

— Навчальна тривога! Будь ласка, не баріться!

— Яке нахабство! Дайте мені спокій. Всю ніч через галас не можна було заснути, тепер знову щось вигадали!

— Вибачтесь за мене перед капітаном. Я змерз і не піду на навчання.

— Де ж рятувальні пояси? А втім, на навчальних заняттях можна обійтися й без них.

Багатьом жінкам від хвилювання й страху стало погано. Деякі в істериці кинулися в каюти і замкнули двері на ключ.

У коридорі спокійно розмовляли, двоє чоловіків. Один з них у халаті запалив сигарету і посміхаючись сказав своєму сусідові:

— Справа організована дуже добре. Можна подумати, що відбувається справжня тривога. Але, слава богу, на «Титаніку» ми в безпеці. То як, підемо на палубу?

— Звичайно.

— Ви маєте рацію. На це слід подивитись. Піду одягнуся.

— Усі наверх!.. Усі наверх!..

На Б-палубі відбулася безглузда сцена. З криком: «На допомогу! Злодії!» якась стара жінка накинулася на стюарда, що розгублено відійшов убік.

— Послухайте, місіс… — бурмотів стюард.

— Яке ви мали право відімкнути двері? Мабуть, думали, що мене немає, і вирішили понишпорити, га?

— Я тільки виконував наказ. Під час тривоги двері всіх кают повинні бути відчинені. На жаль, ви не реагували на багаторазові дзвінки.

— Пусті балачки! Я поскаржуся капітанові. Завтра ви вже не служитимете стюардом! — Обурена жінка повернулася до офіцера, що саме підійшов до гурту: — Переведіть мене зараз же в іншу каюту, я не хочу, щоб мені прислуговував цей негідник.

— Надіньте рятувальний пояс і негайно підніміться на палубу, мадам. Стюард робив цілком правильно.

— Але…

— Будь ласка! Не гайте часу. Перші шлюпки вже спущені на воду. — Офіцер нетерпляче глянув на присутніх, які посміхаючись спостерігали цю сцену. — Це стосується і вас, панове. Поспішайте!

— Занадто вже все у вас виходить по-серйозному, а не так, як на навчанні, — зауважив хтось офіцерові, іронічно посміхаючись.

— Ставтеся до тривоги так, ніби все відбувається насправді, — хмуро кинув офіцер і швидко пішов геть. Навздогін йому пролунали аплодисменти.

— Браво! Він не вийшов з своєї ролі.

Пасажири зібралися на верхній палубі і з цікавістю дивилися на великі шлюпки з рятувальними командами. Освітлені прожектором, вони тихо гойдалися на талях. Деякі з них уже були спущені на воду. Жінки перехилялися через борт і з жахом вдивлялися в бездонну чорну глибочінь. Спуститись туди, вниз! Нізащо! Яка безглузда вимога!

Тільки молодь була збуджена й задоволена. Чудова ідея — нічна прогулянка по океану! Нічим же не рискуєш. Море тихе, наче ставок. Але що це? Чому шлюпки беруть лише жінок та дітей? Настрій в одну мить упав. Не пощастило сісти і в іншу шлюпку.