Корпорація ідіотів

Та я роблю тобi послугу, слухай, тобi ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влiтку, i все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобi випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити цi руки здоровою фiзичною працею? I потiм, я ж не змушую тебе мити, наприклад, пiдлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що - дiд, ти що - салага? Ми що, в армiї?"

Я вливаю в себе чарку горiлки. Цiкаво, яким зараз бачить своє щастя Iгорко? I хто в цьому свiтi, та й у всiй галактицi може бачити його своїм щастям? Мабуть, тiльки хтось зовсiм недолугий, той, хто вважатиме Iгорка своїм останнiм, хай жалюгiдним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво "Привiт" як кращий кондитерський вирiб, котрий вдалося покуштувати у своєму життi.

"Слухай, - раптом термосить мене за плече Iгорко.
– От учора й сьогоднi, вiдтодi, як я дiзнався про це, я стiльки передумав про твiй паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене". Я давлюся огiрком. Вiн спокiйно постукує менi по спинi. "Мiж iншим, треба якось охайнiше їсти, друже, не слiд у такий ганебний спосiб скорочувати собi життя. Вмерти вiд того, що вдавився огiрком, ти що, про таку смерть мрiяв? Бог тобi дав шанс - вiдiйти шляхетно, щоб усi хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зiпсувати. Де логiка?"

Iгорко бере кусень хлiба, вискубує крихти з середини, наливає горiлки, розмiрковує. "Знаєш, - починає знову вiн.
– Мене всi обговорюють. От i зараз, я вiдчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От". "Це на тобi джинси номер 35?" - цiкавлюсь я. "Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вiсiм пар джинсiв". У нього справдi тридцять вiсiм пар джинсiв, i всi вони однаковi, дуже вузькi з низькою талiєю. "Прикинув, на яких iз них може саме так провиснути зад i витягнутися колiна. Пiдрахував, вийшла приблизно тридцять п'ята пара". "Тьху, так неромантично". Теж менi, романтик.

"Слухай, може поговоримо?" О, а що ми досi робили? "Iгорку, а чому ти не одружений, га? От що тобi заважає одружитися, чим тобi ще займатися? Робота в тебе є, кар'єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобi ще зайнятися - крiм ходiння по ворожках, звiсно. Одружився б, може, чи пiшов би купувати тридцять дев'яту пару джинсiв". "На кому я мушу одружуватися, на твiй погляд? На кому? На "барбi"?" Вiн лютує, а я трохи здивований такою реакцiєю. Звiсно, на "барбi". Вiн западає на такий тип: високi, стрункi, з довгими худорлявими ногами бiлявки, прозорi очi, довге волосся. Що це, хiба не "барбi"? Вiн якщо зустрiчається, то зустрiчається тiльки з такими.

"Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на "барбi". Як цю останню звали, Алiнiус? Нi, щось схоже, але не так". В Iгорка дуже показовий нiс, по якому зразу видно, що йому ця бесiда не дуже подобається. Колись Iгорко задзвонив менi i сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), i я ще подумав: це ж треба, не з порожнiми руками пацан iде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут вiн приходить iз худорлявою бiлявкою: губи сяють, очi сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. "Це - Анчоус", - каже Iгорко з гордiстю. Насправдi її звали Ганною.

"Менi нема про що розмовляти з Анчоусом". "А що таке? Вона не вмiє чи не хоче днями патякати про тебе?" Iгорко, як не хоче, не помiчає iронiї. "Вона вмiє говорити тiльки про одяг. Що, де, за скiльки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, i таке iнше". "Ще про те, кого вона бачила i з ким. Про моду. I що всi заздрять її вродi. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душi у її виховання". "О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобi все це здається нудним?"

"А про що б ти хотiв поговорити?" - пiдтримую нашу розмову я. "Ти все iронiзуєш, чи не так? У мене, мiж iншим, двi вищi освiти. Ага? I я себе не на показах Версаче та Дорожкiної знайшов". Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те мiсце, де народився Iгорко, Версаче не приїхав би нi за якi грошi, та й Дорожкiна - також.

"От сказати тобi чесно? Я ж не збрешу людинi, яка має незабаром померти". От-от урветься мiй терпець. Залишилося ще трохи. "Кажи". "Я тобi нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я нiколи не одружуся з "барбi". Менi потрiбна зовсiм iнша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар'єристка. Щоб книжки читала, а не лiтери на етикетках та цифри на цiнниках. Щоб розумiлася на митцях, на картинах, а не на позначках "Обережно, скло" чи "Тiльки суха чистка", "Прасувати не можна", "Тiльки ручне прання".

Я потягнувся до полицi, щоб узяти заварник. "Там не запилючено?" Я кажу, що нi. "Слухай, якщо пилюка, то я тобi не раджу витирати руку об крiсло, о'кей? I що ти все винюхуєш - що б його з'їсти, що б випити? Ти тiльки про це й думаєш. Очi, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсiм не придiляєш менi уваги. Це неввiчливо". Я ховаюся, щоб обтерти руку об крiсло. Манячило нещасне, ось тобi.

"Слухай, а в мене є питання. Як, скажи менi, ти збираєшся одружитися не на "барбi", якщо зустрiчаєшся винятково з "барбi"?" "Це - важко. Але я, на вiдмiну вiд декого, нiколи не шукав легких шляхiв. До речi, ти не зовсiм правий, бо не все знаєш. Колись я зустрiчався, навiть прожив пiвроку не з "барбi". Вона була агентом iз нерухомостi. Розумна, спритна, вродлива. Унiверсальна машина, а не жiнка. Взiрець. Коли ми зустрiлися, на її плечах була хустка, на якiй застигло зображення полотна Далi. Ти що, зовсiм мене не слухаєш?" "Слухаю. Пiвроку - це термiн. То й як ви розiйшлися? Ви ж розiйшлися?"

"Розiйшлися. Тому що менi стало лячно". "Та ну?" "Так. Ми ланчувалися в ресторацiї. Я щось розповiдав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, грiла теплими очима, все здавалося таким бездоганним i чудовим. Вона виглядала такою лагiдною, нiжною. Свiчки, мерло, тканi серветки на колiнах. У мене - плани, в неї - плани. Спiльнi, еротичнi. Я вiдчуваю шовк її панчiх, вона пестить ногою мiй пах. О, брате, мене пiдносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобiльного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потiм верещить: "Що? Чому це досi не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офiсу й повiдриваю вам усiм яйця!" Я кiнчив собi в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: "Щось не те? Я ненадовго з'їжджу, ти перепочинь, випий, а потiм ми продовжимо з того мiсця, на якому зупинилися". А я розумiю, що не зможу продовжити. Все, менi лячно". Бiльше вiн її не бачив. "Плакала? Нi, я не думаю, такi вмiють змушувати плакати, але самi нiколи не плачуть".

Я сиджу вдома й доганяюся фiсташками. Я нiчого не став говорити

Iгорковi про те, що все вигадав про свої раковi пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо вiн, звiсно, мучиться. В мене з'явилася одна пiдозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесi. Вона вiдповiдає вiдразу. "Ну? Народжуй швидше, не зволiкай, у мене немає часу". "Але зараз нiч, що ти робиш?" "Чекаю на дзвiнок iз Канади, замовила там деякi меблi. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилi було написано: "Все життя вона знаходила людям житло, i от нарештi знайшла й власне". "Чого тобi треба?" Яка ж Леська здогадлива.

"Слухай, ти часом не перетиналася з таким собi Iгорем?" "Ну", - каже багатослiвна Леся. "Так чи нi?" "Ну", - знову вiдповiдає вона, її просто так не зiб'єш. "Бачиш, я зараз iз ним працюю, ти можеш щось про нього сказати - ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власнi долi?" "Можу. За пiвроку, що ми з ним жили, вiн жодного разу не назвав мене на iм'я. Ще вiн носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбiглися, тому що я можу вилизати дупу в лiжку, але ж морально? Це вже - нi". Леся поклала слухавку. На моїй пам'ятi ще нiколи й нiхто так влучно не характеризував людину.