Корпорація ідіотів

Потiм я почав телефонувати сам. Менi потрiбна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Бiльшiсть партнерiв тестя говорили менi, що я дуже вправний керiвник, що вдало керувати бiзнесом закладено в моїй кровi. Дивно, але одночасно з кiнцем мого шлюбу з моєї кровi наче хтось висмоктав цей бiзнесовий хист. Усi тi, хто називав мене "синку", плескав по спинi, посмiхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене "Станiславе Владиславовичу", вклоняючись майже до персiянських килимiв на пiдлозi мого офiсу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бiзнесу в моїй кровi? Де там.

"Стасику", - Iгор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його нiколи не брали на переговори пiсля кiлькох казусiв. "Насере в найбiльш невiдповiдний момент", - так зауважував мiй iнтелiгентний тесть. "Стасику, ти що, не розумiєш, що для тебе в цьому бiзнесi мiсця вже не iснує?

Ти, до речi, не дуже шкодуй i вбивайся, вiдверто кажучи, ти й тодi займав чуже". "Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалi нi на яку?"

"На якусь - можеш. Але на таку, на якiй ти звик просиджувати свої "кавалiйськi" штанята? Боже ж мiй, Стасе, хiба можна бути таким наївним бовдуром? Менi здається, що твоє знайомство з цiєю чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повнiстю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тiльки солодка пика та вправний член, а бiльше нiчого, i ти раптом одружуєшся на доньцi людини, котра володiє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр". "Член i пика не за спиною, Iгоре Григоровичу.

Коли член i пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму вiцi цього не знаєте". "Шкода, любий, що ти в своєму вiцi знаєш тiльки це".

Всi iншi не подарували менi так багато слiв, навiть секретарки, тi, що кожного разу намагалися влiзти до мене в штанцi, зараз, наче скаженi, жбурляли слухавки.

А де були мої друзi? Агов, друзяки, то ви де? На мiй галас прийшов Сергiй. Авжеж, бо вiн був "сером". Вiн прийшов iз пляшкою португальського вина. "Ти, мабуть, страждаєш вiд неякiсного питва?" - запитав вiн, метнувши очима по батькiвський не такiй уже старiй, але нiяк не ультрамоднiй оселi. "Кепсько тобi, га?" - це було його друге запитання. Я пiдвiвся, принiс склянки. Вiн незадоволено повiв носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.

"Ти знаєш, що вона вийшла замiж?" "Щось дуже багато запитань", - сказав я. Я не знав, що вона вийшла замiж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла - то й вийшла. Буде iнший батько у моєї дитинки. Хоча чому iнший? Я що, був їй батьком? Нарештi дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидiти людство. Людство з його спорожнiлими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. "А я пiддався, вона ж була така рада", - проспiвав я. "Тiльки не треба про хор", - попередив Сергiй. "О'кей", - згодився я. I подумав: "Коли ж ти пiдеш?" I вiдповiв сам собi: "Вiн не пiде, поки ми не вип'ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити менi такий дарунок життя - на це вiн не здатний". I налив нам по повнiй.

"I за кого вона вийшла?" - спитав я, бо далi мовчати було незручно. "За Костика". "О", - тiльки й мiг вичавити я. "О!" Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, i для всiх було набагато простiше, приємнiше й кориснiше, якби вони побралися, їхнi нiжнi дiтки. Але тут з'явився я. Такий собi Коваленко. Стас Коваленко. I всi їхнi плани полетiли шкереберть, можу собi уявити, як гарчав її татусь, коли дiзнався, що вона вагiтна, закохана й не збирається "щось вирiшувати з плодом".

Костя - небезпечна потвора. Хлопцi, стережiться друзiв дитинства ваших коханих, тому що цi чоловiки були першими, хто бачив дитячi круглi сiднички ваших жiнок, а таке нiколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лiкарiв, але факт залишається фактом, вiн бачить її дитячий задок, вiн першим лiзе в її трусики, хай усе це невинно, дитячi забавки, але i вона, i вiн поєднанi таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємницi. Спiльнi таємницi.

На наше весiлля вiн, незважаючи на те, що був парубком небiдним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий - навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому життi? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посерединi у своєму змереженому павутиннi. Павучок - ситий i вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камiнець, який грає роль його павучачого живота, зроблений iз напiвкоштовного камiнця червоного кольору. Напився крiвоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинцi весiльного подарунка - альбому для фотокарток - "Моя улюблена муха". А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха i хiба це не павук, Карлсон би пояснював: "Авжеж, це - павук, а муха всерединi, бо вiн її з'їв". Я тицьнув пальцем у павука пiсля обов'язкового рукостискання i спитав: "О, друже, то цей симпатичний павучок - я?" Це було жартiвливе запитання, дружина пирснула, смiшно їй, ти ба. Костя дивився менi в очi, хижо примружившись, i вичавлював iз себе: "Нi, але чому ти так подумав?" "Так, нiчого. Щось навiяло", - збрехав я. Усi ми втрьох, вона в бiлому, нiжна, наче весняний нарцис, я в костюмi кольору беж та краватцi, що коштувала, як уживаний форд, i вiн, за дивним збiгом обставин теж у бiлому -

чудово розумiли, що оце зараз вiдбувається мiж нами. "Не подобається", - сказав Костя, зробивши удаючи жаль. "Та що ти", - сказала дружина, яка зайнялася застiбуванням удзика на його сорочцi. "Та що ти", - вiдлунив я, цiлуючи її неслухнянi схолоднiлi пальцi, яким усе нiяк не вдавалося впоратися з удзиком. Тепер уже вона йому назастiбується, i вiн їй нарозстiбується. Суки.

"Суки", - якось замрiяно сказав я. "Е-е-е-еп?" - вiдгукнувся Сергiй. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весiллi, вiн сидiв поруч i доганявся принесеним вином. "У мене є одна мрiя", - сказав я. "О, друже, то ти став скромнягою", - посмiхнувся Сергiй. "Усього лише одна мрiя?" "Ага. Точно. Скромнягою", - менi було гидко на нього дивитися: чому вiн не вшивається, вино ж геть висмоктав?

"У мене вдома немає нiякого питва", - я вирiшив прояснити перспективи. "Давай вип'ємо кави?" Я помiтив, що вiн влiз у мої капцi. "Ненавиджу, коли хтось лiзе в мої мешти. Козел", - подумав я. "Буде тобi кава". I пiшов її варити. "У вас що, нiхто не прибирає на кухнi?" - раптом почув я, вiн стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишнiй друг Сергiй, що нажлуктився португальським вином. "Ти шукаєш роботу?" - вiдповiв я запитанням, вiн захихотiв. Дуже смiшно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навiть згадувати в його товариствi.

"То яка вона, твоя мрiя?" Я мовчки на нього дивився. "Мрiя, ти ж казав про мрiю?" Вiн думає, що я його не чую. "Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи".

"Та я не верещу наче", - вiн знову посмiхався. Кожна його посмiшка вiдгукувалася в менi отруйною слиною. "Мрiя дуже проста, чувак. Вiднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналiв, як поводитися подружжю, а потiм трахнути його лижною палицею. Разiв п'ять. А знайти його дуже просто через редакцiю.

Тобi, до речi, не спадало на думку, що якщо поведiнка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разiв п'ять, спадало тобi таке не думку?" Я не помiтив, як пiдвищив голос. Вiн хутко забрався геть. Я бiльше його не бачив, i знаєте що? Я зовсiм за ним не сумую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй колишнiй друг, послугував менi штовхачкою. Того ж дня я встав iз лiжка, вдягнувся, пiшов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв грошi й пiшов до агенцiї нерухомостi, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родиннi позови та робочi злиднi, тому люб'язно зголосилася менi допомогти. "Чого так термiново?" "Коханку треба оселити", - вiдповiв я. "Шикарно?" - Леся виглядала дуже по-дiловому i, як я встиг помiтити, вiдразу брала вола за роги. "Нi, абияк. Знаєш, вона абияка коханка". Леся здивовано пiдняла брови. "Тю, теж менi проблема. То знайди собi iншу!" От пiшли жiнки, власне кажучи, я давно з ними не спiлкувався, остання молода жiнка, з якою я спiлкувався (якщо таке взагалi можна вважати спiлкування), була схiдна дiва, i спогади про неї на даний момент свiтлими не назвеш, але я не мiг припустити, що в жiнок зникло почуття солiдарностi.