Коштовний камінь
Шрифт:
Обличчя Власева, до цього роздратоване і зневажливе, набрало сумного і винуватого виразу, наче його самого спіймали на брехні.
— Заплутався бідолаха, наче муха в павутинні, — продовжував він. — Хіба він передбачав, що ви справді будете вимагати в нього очевидного доказу цієї смарагдової гіпотези! Він розраховував до останньої секунди, що ви повірите його чесному слову і не захочете глянути в цей безглуздий ескіз… І справді, які докази він може вам дати? Ніяких! Це так. У нього просто хвороблива уява і більше нічого. Але про всякий випадок він поклав якусь папку в свій портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться ці берилові родовища?» — відповісти: «Звичайно», — і стукнути пальцем по обгортці папки. Значить: «Я все уточнив, відмітив, але ви, будь
— Все це ще невідомо! — сказав начальник і стомлено пригладив посивіле волосся. — Уявіть собі, що він дійсно випадково поміняв ескізи. Поклав у портфель не той ескіз, який я в нього просив. Коли папки однакові, це завжди може трапитись. Ви схильні в усякій помилці бачити злочин. А так не можна… Молоді люди менш передбачливі, ніж ми, старі, повірте! Наївність, нестриманість, палка уява, поспішність, — все це менш небезпечно, ніж користолюбні розрахунки деяких «зрілих» хитрунів.
Славі Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучеряві кільця диму, потім несподівано стукнув вказівним пальцем по склу на столі і рвучко подався вперед.
— Якщо випадок з ескізом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, — правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тоді ні крихти поблажливості до цього юнака! Якщо він вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповідайте мені, і я його вижену з роботи, як найостаннішого шахрая і брехуна!
— Що ж, нехай так! — Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволі розлилась ледь помітна посмішка.
— Хоч би він приніс цей проклятий план! — сказав він, зосереджено дивлячись на свої ноги. — Хоч би… на цей раз сталось якесь чудо… Краще б я помилився!
II
В цей час Андрій ішов вулицями, нікого не помічаючи і не розуміючи, куди йде. Інстинктивно даючи дорогу зустрічним перехожим і лавіруючи, він пробивався крізь натовп; на перехрестях його ноги самі знаходили безпечну дорогу між трамваїв, тролейбусів і спритних легкових машин.
Він був такий приголомшений, що від його звичайного спокою, вміння володіти своїми нервами і контролювати себе й сліду не лишилось.
Коли Андрій ще був студентом, під час іспитів сідав на перший-ліпший стілець перед дверима аудиторії, де провадились екзамени, і тихенько дрімав, линучи думками далеко від тривожного шуму. Навколо галасували його неспокійні товариші, вигукували, хвилювались, а він тихенько хропів, витягши довгі ноги і звісивши на груди голову та посміхаючись. Йому здавалось, ніби він у поїзді і їде в далеку, приємну путь. Таким Андрій був і тоді, коли грав у студентській футбольній команді. Противник забивав один, два, три і навіть чотири голи, а до кінця матчу лишалися кілька хвилин, — і це його не бентежило, не хвилювало, наче м'яч і не доторкався до сітки їхніх воріт.
Якось під час останньої подорожі по Родопах його непохитний спокій мало не призвів до трагічних для нього самого наслідків.
Була злива, і маленька гірська річка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке річище і грізно заборсалась біля тонких підпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово і линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки і перебігти через міст. Він жалісно скрипів і тремтів, наче в агонії. Тільки Андрій сидів навколішках біля своєї сумки і байдуже загортав у папір кристали та камені, зібрані ним за день. Кожний кусок він старанно перев'язував шпагатом і відмічав червоним олівцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот різні дані: місцезнаходження, напрямок мінеральної жили, приблизний склад.
Так він сидів на положистім березі,
сортуючи свої проби, а ріка клекотіла під ним дедалі загрозливіше. її каламутні хвилі досягали дощаного настилу. Ще кілька хвилин, а може кілька секунд — і все це могло впасти і зникнути в пінистому вирі.На протилежному березі його товариші щось кричали, махали руками, показуючи на міст, а Вилю Власев підскакував на своїх коротких, як у качки, ногах і погрожував кулаком. Тільки Павел Папазов тихо стояв осторонь і з застиглою посмішкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтілі пальці, а він не відчував болю.
Коли останній камінь був загорнутий і пронумерований, Андрій встав, застебнув змійку сорочки, підняв на плечі рюкзак і широкими впевненими кроками пішов до мосту.
— Назад! — загукав Вилю Власев. — Стій!
Шум і виття розбурханої річки заглушали його голос, і його слова не долинали до того берега. Всі замовкли, застигли, чекаючи найгіршого: Андрій ступив на розхитаний міст. Тільки тепер він трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пішов уперед.
Хвилиною пізніше підпорки заскрипіли востаннє, почорнілий каркас наче зітхнув і пірнув у глибину, потім раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кілки, балки і дошки з шаленою швидкістю помчали до рівнини.
— Ти бачив, що могло трапитися з тобою? — злісно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого підборіддя. — Ти божевільний, — ось що я тобі скажу! І запишу це в блокнот, так і знай!
А Павел Папазов тепло потиснув йому руку і поплескав по плечу.
— Сміливець! — посміхнувся він йому. — Справжній розвідник.
— Я не божевільний і не сміливець, — відповів Андрій, облизуючи пересохлі губи. Тільки тепер він відчув приступ справжнього страху. — Я просто повільно пакую… Я завжди повільно готував свої колекції. Це питання спритності.
Спокій, оптимізм, які його ніколи не зраджували, бездумна впевненість у своїх силах — були природженими, притаманними йому рисами. Та він цього не усвідомлював, більше того, думав, що природа саме цими рисами його не наділила. Андрій про себе взагалі говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: «Ех, якби я був трохи спокійнішим!» або: «Звичайно, візьмусь за цю справу, але чи вдасться закінчити — чорт його знає!»
Андрій був сином учителя мінералогії, пристрасного і закоханого у своє діло. Працював він у пловдівських прогімназіях. До самої смерті він твердив з непохитною вірою, що Родопський масив — це благословенні богом поклади міді і цинку і що в підземних надрах нашої на диво прекрасної батьківщини є незліченні поклади заліза й нафти. За життя він був осміяний своїми колегами і помер бідним пенсіонером, у злиднях, забутий усіма.
Можливо, любов до природи і захоплення тисячолітніми таємницями земних надр — всі ці почуття були прищеплені йому старим мінералогом.
Зате врівноважену вдачу, наполегливість і схильність захоплюватись переборенням труднощів він успадкував від матері, жвавої й веселої жінки.
Як усі молоді люди, Андрій любив і кіно, і танці, і футбол, і прогулянки з хорошими дівчатами. А пристрасть у нього була одна — каміння. Прозорий гірський кришталь, в якому відбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливішу дівчину. Копатись у скриньці, в якій він змалку зберігав свої колекції, було для нього цікавішим, більш захоплюючим, ніж найкращий хвилюючий фільм. Заради будь-якої дівчини він би не лазив по стрімких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом світанку, міг рискнути всім, навіть власним життям.
І ось тепер, ніби розтривожений якоюсь невідомою силою, він втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомій, чужій землі. Він зовсім втратив здатність сприймати дійсність, і йому хотілося зупинитись і вщипнути себе, щоб відчути біль і переконатися, що органи чуття діють нормально, — отже, все побачене й почуте в кабінеті начальника — не сон. Справді, навіщо щипати себе, коли він і без того при кожному кроці відчував, що в нього так болить мозоль на нозі, наче він торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормі, і все те, що сталося в кабінеті начальника, — кошмарна, дивовижна, але жива дійсність.