Козачка

– Е-е, - каже хазяїн, - чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

– Тільки й чули, - кажуть, - що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.

– А що?
– питає хазяїн.

– Та добрі вісті, паночку, - каже Олександра, плачучи, - кращих не почую.

– Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.

А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» - думає.

Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:

– А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!

Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:

– Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

– Два рублі в місяць, пані.

– То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.

– Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

– А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

І не пустила.

– Дай уже їй два рублі, - каже хазяїн, - а ми тебе не обідимо.

Так пані вже каже:

– Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.

Уже й сам хазяїн ходив, просив.

– Не хочу та й не хочу!

Сам і поїхав на хутір.

– Бодай, - каже, - таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

XII

Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.

Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.

– Братіку мій ласкавий!
– промовила Олеся, - покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені Господь смерть посилає...

– Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.

– Нехай же його Мати Божа поблагословить!
– зговорила плачучи.
– Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, як цвіту, по всьому світу, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, мої голуб’ятка! мої соколи ясні?

Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:

– Підведіть мене, добрі люди!

Підвели її; зняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:

– Се моїм діткам... шість карбованців... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)... будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих... та нема й одного коло мене... Сини мої! діти мої!..

Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.

А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.