Крізь час. Темна Вежа II
Шрифт:
Пізніше він поцікавився в Едді, як довго це тривало, але Едді теж не знав. Вони обоє жили поза часом. У пеклі часу немає, а кожен тепер перебував у власному пеклі: Роланд — у пекельному полум'ї лихоманки й зараження крові, а Едді — в геєні наркотичної ламки.
— Точно менше тижня, — відповів Едді. — Це все, що я можу сказати напевне.
— А звідки ти можеш це знати?
— Пігулок для тебе було рівно на тиждень. Після цього з тобою сталося б як не те, то інше.
— Одужання чи смерть.
— Точно.
На зміну сутінкам вже приходить темрява, і лунає постріл,
смачного. Це аромат їжі, яку готують, після тривалого безрадісного гаяння часу нарешті готують. І річ не просто в цьому ароматі. Він чує потріскування гілочок, бачить слабкий помаранчевий проблиск розкладеного багаття. Час від часу, коли налітає морський вітерець, він відчуває ароматний димок і той, інший запах, від якого рот наповнюється слиною. «їжа, — думає він. — Господи, невже я голодний? Якщо хочеться їсти, то, мабуть, я одужую».
«Едді, — намагається покликати він, але у нього пропав голос. Болить горло, дуже болить. — Треба було взяти з собою ще й астину», —думає він, і тут його розбирає сміх: всі ліки для нього, а для Едді — жодних.
З'являється Едді. В руках у нього металева тарілка, яку стрілець впізнав би за будь-яких обставин: зрештою, її дістали з його кошеля. На ній димляться шматочки білувато-рожевого м'яса.
«Що це?» — силкується спитати він, але видушує тільки ледь чутний писклявий звук, схожий на пукання.
Едді читає у нього по губах.
— Не знаю, — роздратовано відповідає він. — Знаю тільки, що я від цього не здох. Їж, щоб тебе чорти взяли.
Стрілець бачить, що Едді дуже блідий, він весь тремтить і від нього йде якийсь запах, тхне чи то лайном, чи то смертю, і Роланд розуміє, що Едді дуже зле. Він простягає руку, прагнучи втішити його. Едді сердито відкидає її назад.
— Я тебе годуватиму, — гнівно каже він. — Хер його знає чому. По-нормальному я мусив тебе вбити. Я б так і зробив, якби вчасно не подумав, що коли вже тобі вдалося пробратися у мій світ один раз, то, може, ти зможеш зробити це ще раз.
Едді оглядається довкола.
— І якби мені не було так самотньо. Про них я вже мовчу.
Його погляд повертається до Роланда, і тут з ним стається напад корчів — такий сильний, що він мало не скидає шматки м'яса з тарілки. Нарешті дрож минається.
— їж, хай тобі грець.
Стрілець їсть. М'ясо не просто непогане: воно смачнюче. Він з'їдає три шматки, а потім все застилає пеленою, і знову
він намагається щось сказати, але може тільки шепотіти. Едді притис вухо до його губ, тільки час від часу, коли Едді скрючується в черговому спазмі, воно здригається і відсувається вбік. Стрілець повторює:
— На північ. Угору… вгору узбережжям.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю, — шепоче він.
Едді дивиться на нього.
— Ти шизонутий, — каже він.
Стрілець посміхається і пробує вирубатися, але Едді дає йому ляпаса, боляче плеще по щоці. Блакитні очі Роланда різко розплющуються,
і на якусь мить у них з'являється стільки життя й збудження, що Едді стає якось не по собі. Потім його губи розходяться в усмішці, що більше схожа на вишкір.— Добре, можеш покімарити, — каже він, — але спершу тобі треба прийняти свою дозу. Саме час. Судячи з того, де сонце. Мені так здається. Бойскаутом я ніколи не був, тому й знати напевно не можу. Але, здається, воно вже близько до того, щоб уряд розпочав роботу. Відкривай рота широко, Роланде. Доктор Едді каже, щоби ти ширше відкрив рота, ти, викрадач довбаний.
Стрілець розтуляє вуста, наче малюк, що тягнеться до маминих грудей. Едді вкладає йому до рота дві пігулки, а потім недбало заливає їх прісною водою. Роланд думає, що він, мабуть, взяв цю воду зі струмка на пагорбі десь на сході. Вона може бути отруйною — Едді не відрізнить добру воду від поганої. З іншого боку, з самим Едді наче все гаразд, а вибору в нього немає, чи ж не так? Абсолютно ніякого.
Він ковтає, заходиться кашлем і мало не давиться, а Едді байдуже за ним спостерігає.
Роланд простягає до нього руку.
Едді намагається відсторонитися.
Тяжкий гіпнотичний погляд стрільця змушує його підкоритися.
Роланд притягує його до себе, так близько, що відчуває сморід хвороби Едді, а Едді — його сморід. Від злиття огидних запахів їх обох нудить, але в той самий час це їх і поєднує.
— Тут є тільки дві можливості вибору, — шепоче Роланд. — Не знаю, як це відбувається в твоєму світі, але тут лише дві можливості. Або ти стоїш і, можливо, лишаєшся в живих, або помираєш навколішках, опустивши голову й засунувши носа собі під смердючі пахви. Для мене… — Він сильно закашлюється. — Для мене вибору нема.
— Та хто ти такий? — пронизливо кричить на нього Едді.
— Твоя доля, Едді, — шепоче стрілець.
— Най би ти вдавився лайном і здох, — огризається Едді. Стрілець намагається відповісти, але не встигає — його свідомість кудись лине, поки
БА-БАХ!
Роланд розплющує очі, споглядає міріади зірок, що пливуть крізь морок, і знову заплющує їх.
Він не знає, що відбувається, але гадає, що все гаразд. Колода карт все ще зсовується, і досі
Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.
— Вони підбираються все ближче і ближче, — каже він. — Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.
— Що? — Шепіт уже більше нагадує хрипіння — щось середнє між шепотом і нормальною мовою.
— Вони, — каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. — Дед-е-чек, дум-е-чум і тому подібна хрінь собача. По-моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, — люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.
Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато-рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити — огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.