Крізь час. Темна Вежа II

«Та тільки це все дурня собача, от це що, і ти мусиш її в цьому переконати, — безперервно нагадував собі Едді. — Заради її ж добра».

«Мабуть, я зазнала травми голови, — сказала вона. — Оксфорд-Таун славиться своїми умільцями жбурляти сокирища і поліцейські кийки».

Оксфорд-Таун.

У пам'яті Едді невиразно заворушився якийсь спогад. Вона промовила ці слова в ритмі, який чомусь викликав у нього асоціацію з Генрі… Генрі та мокрими пелюшками. Чому? Що такого? Зараз це не мало значення.

— Тобто ви хочете сказати, що лежите непритомна, а це все — сон, який ви бачите?

— Непритомна чи в комі, — погодилася вона. — І не треба дивитися на мене так, ніби це все просто смішно, бо це не абсурд. Погляньте-но.

Одетта обережно відсунула волосся з лівого боку, і Едді зрозумів, що вона зачісувала його на бік не тому, що їй подобався такий стиль. Під водоспадом її волосся виявилася стара рана, зарубцьована і бридка, не коричнева, а сірувато-біла.

— Схоже, свого часу життя вас добряче побило, — сказав він. Вона роздратовано знизала плечима.

— Добряче побило і водночас винагородило комфортом, — озвалася вона. — Можливо, для рівноваги. Я показала це вам тому, що протягом трьох тижнів лежала в комі. Тоді мені було п'ять років. І мені снилося багато снів. Я не пам'ятаю, про що, але пригадую, як мама казала: вони були впевнені, що я не помру, поки розмовляю уві сні, а здавалося, що говорила я весь час, хоча вона й казала, що з дюжини слів вони не могли розібрати жодного. Насправді я пам'ятаю, що сни були дуже виразні.

Вона замовкла, роззираючись довкола.

— Такими ж яскравими, як і це місце. І як ви, Едді.

Коли вона вимовила його ім'я, в шкіру рук Едді наче сотня голок вп'ялася. Все, він вклепався. І до того ж сильно.

— І він. — Вона здригнулася. — Хто-хто, а він здається мені найвиразнішим з усього побаченого.

— Ви так і маєте нас сприймати. Тобто ми справжні, що б там ви собі не думати.

Вона всміхнулася до нього. Посмішка була доброю і вкрай недовірливою.

— Як це сталося? — спитав він. — Звідки у вас це на голові?

— Це не має значення. Я просто хотіла наочно продемонструвати, що те, що відбулося один раз, може повторитися.

— Не може, але мені цікаво.

— Мені на голову впала цеглина. Під час нашої першої поїздки на північ. Ми приїхали в містечко Елізабет, це в Нью-Джерсі. Приїхали у вагоні для Джима Кроу.

— А що це таке?

Не вірячи власним вухам, вона зміряла його скептичним, мало не презирливим поглядом.

— Де ви жили, Едді? У бомбосховищі?

— Я з іншого часу, — відповів він. — Даруйте, Одетто, а можна спитати, скільки вам років?

— Мені вже дозволено голосувати, але до пенсії ще далеко.

— Схоже, мене щойно поставили на місце.

— Але, сподіваюся, ви не образилися, — вона посміхнулася тією променистою посмішкою, від якої його руки вкривалися сиротами.

— А мені двадцять три, — сказав він. — Але народився я у тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому — того року, з якого Роланд вас забрав.

— Які нісенітниці!

— Ні. Мене він забрав із вісімдесят сьомого.

— Ну, — озвалася вона після паузи. — Це зайвий раз ставить під сумнів ваші аргументи щодо того, чи можна це назвати дійсністю, Едді.

— Вагон для Джима Кроу… це для чорношкірих, так?

— Для негрів, — виправила вона. — Називати негра чорношкірим — це трохи грубо, ви так не думаєте?

— До початку вісімдесятих ви всі так себе називатимете, — сказав Едді. — Коли я був малим, то назвати чорношкірого хлопця негром означало нарватися на бійку. З таким самим успіхом його можна було обізвати ніґером.

Секунду чи дві вона недовірливо дивилася на нього, а потім знову похитала головою.

— Краще розкажіть про цеглину.

— Наймолодша сестра моєї матері виходила заміж, — почала Одетта. — її звали Софією, але мама завжди кликала її Сестра Синя, бо вона просто обожнювача цей колір. «Чи то пак обожнювала обожнювати», як казала моя мати. Тому я завжди називала її Синьою Тіткою, навіть до того, як познайомилася з нею. Весілля було найгарнішим з усіх, які я бачила. Після вінчання влаштували прийом. Я пам'ятаю всі подарунки.

Вона розсміялася.

— Малій дитині подарунки завжди ввижаються такими чарівними, чи ж не правда, Едді?

Він посміхнувся у відповідь.

— Це точно. Подарунки ніколи не забуваються. Ні ті, які дарують тобі, ні ті, котрі отримують інші.

— На той час мій батько вже почав багатіти, але я знала тільки те, що ми прорвалися.Так це називала моя мати. Одного разу я розповіла їй, що дівчинка, з якою я гралася, спитала, чи мій тато заможний, і мама наказала мені саме так пояснювати всім моїм приятелям, якщо мене запитають про наші статки. Що ми прорвалися.

Отож, вони могли собі дозволити подарувати Синій Тітці гарний порцеляновий сервіз, і я пригадую…

Вона запнулася. Піднісши руку до скроні, з неуважним виглядом потерла її, наче в неї починалася мігрень.

— Що пригадуєте, Одетто?

— Пригадую, як мама подарувала їй щось особливе.

— Що?

— Даруйте. В мене болить голова. Навіть язик не слухається. До того ж, я взагалі не знаю, навіщо вам це все розповідаю.

— А вам не хочеться?

— Та ні. Хочеться. Я мала на увазі те, що мама подарувала їй особливу тарілку. Білу, з делікатним синім візерунком по краях. — Одетта слабо всміхнулася. Едді здалося, що ця посмішка не зовсім спокійна. Цей спогад чомусь зроджував у ній неспокій. А Едді стурбувало те, наскільки сильнішим він виявився за вкрай незвичну ситуацію, у якій вона опинилася, настільки дивну, що вона мала б полонити всю Одеттину увагу.

— Едді, я бачу цю тарілку так само чітко, як от вас зараз. Моя мама вручила її Синій Тітці, і та не змогла стримати сліз, все плакала і плакала над нею. Гадаю, таку тарілку вона бачила, коли вони з мамою були ще дітьми, тільки, ясна річ, тоді їхні батьки не могли собі дозволити таку розкіш. Жодна з них у дитинстві не отримувала в подарунок нічого особливого. Після святкового обіду Синя Тітка з чоловіком вирушили в гори Ґрейг-Смоукі на медовий місяць. Поїхали поїздом.

Вона подивилася на Едді.