Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Російська імперія зробила, все можливе, щоб народи Поволжя та Сибіру якщо не знищити, то бодай зросійщити і примусово загнати в християнство. А Волзька Булгарія — спалена, її медресе і мечеті зруйновано дощенту, всі культурні цінності й літописи викрадено, вивезено в Московію. Як це відбувалося, ми побачимо нижче.

Однак навіть за таких умов споряджалися одна за одною експедицїї в Поволжя та Сибір, аби повністю вилучити «шкідливі для імперії» джерела. Тобто все, що ми сьогодні знаємо про походження суздальських князівств і Московїї, нам «склали» «платні співробітники» імперії — найманці Катерини II і їхні послідовники. Всі вони «складали переважно історію Росії» за «катерининськими джерелами». Після того було запроваджено жорстку церковну і державну цензуру.

Катерина II до кінця XVIII століття сконцентрувала у сховищах усі стародавні літературні та історичні першоджерела, які зберігалися до того в монастирях, церквах, навчальних закладах, у приватних осіб. Усі вони побували в руках імператриці. До того ж вона постійно поповнювала бібліотеку, музеї, архіви і сховища найкращою європейською літературою, художньою та історичною. її представники постійно нишпорили по Європі в пошуках антикваріату і стародавніх першоджерел. Грошей на такі цінності Катерина II не жаліла.

Послухаймо О. В. Храповицького далі:

«Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про древності Слов'ян, із вишукуванням первісного народу» [23, с. 12].

«Велено зібрати папери для продовження (писання. — В. Б.) Російської Історії…» [23, с. 93].

«Вправляються у продовженні Історії Російської; підніс книги і виписки, до того приналежні» [23, с. 44].

«Підніс древню Російську Ідрографію й опис Кавказу, Ренекса, мав за те подяку» [23, с. 250].

«Мав від Її Величності подяку за історичні книги, справно перевезені й розкладені одна по одній» [23, с. 248].

«Займаються найперше Російською Історією та справами Французькими; отримані знову літописи від Митрополита Платона, і мені двічі підтверджували, аби скоріше переписати» [23, с. 254].

«Підніс переплетені літописці, від Митрополита Платона прислані, знайшов тут звістку про кончину Київського Великого Князя Володимира Рюриковича, — мав подяку» [23, с. 254–255].

«Виходили (Катерина II. — В. Б.) в кабінет, бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого призвали самого лише Митрополита, його пригощали; до решти не виходили» [23, с. 258].

Подібних записів можна запитувати ще з десяток!

Катерина II мала в своєму розпорядженні всі найдавніші шедеври київської слов'янської писемності, у тому числі коштовний твір легендарного Нестора «Повість минулих літ». Цілком можливо, що шедевр міг називатися по-іншому, і в текст, який дійшов до нас, могли бути внесені істотні зміни. Тут сумніватися не варто, інакше він дійшов би до нас в оригіналі.

А те, що оригінал існував і був у руках Катерини II, засвідчив особисто О. В. Храповицький:

«Взялися за Російську Історію; говорили зі мною про Нестора. Я: nous l'avons vu en original» [23, с. 243].

Останнє речення цієї цитати перекладається з французької мови так: «Я (О. В. Храповицький. — В. Б.): Ми його бачили в оригіналі»(!!!)

До чудового зізнання статс-секретаря додати нічого. Прошу лише звернути увагу: йдеться про справжній оригінал Нестора, без усяких, згодом вигаданих, «літописних зводів». Про те, навіщо ці літописні зводи з'явилися згодом, поговоримо нижче.

Були у Катерини II в руках і інші оригінали першоджерел, що не дійшли до нашого часу. Зокрема, «Книга степенна царського родоводу», написана духівником Івана Грозного Афанасієм з ініціативи митрополита Макарія.

Але чимось і «шедевр Івана Ірозного» не влаштовував Катерину II, хоча він «обґрунтував» «пряму спадковість московських Рюриковичів від Візантійських імператорів». А отже, московські князі і російські царі стали у спадкоємний ряд візантійських кесарів.

Здавалося б, чого ще вимагати?

Ми знаємо: Катерина II була німкенею, тобто людиною працьовитою і пунктуальною. Німці пустопорожньою справою ніколи не займалися. Тож марно витрачати час на «твір» російської історії без потреби вона б не стала. Тим паче, що її під ту пору з усіх боків облягли серйозні проблеми. Певно, щось у «Повісті минулих літ» та в «Книзі етепенній царського родоводу» принципово не влаштовувало Катерину II,

Переконаймося, що і «Книга степенна…» була в імператриці:

«Двічі запросили для розмови про Російську Історію. Задоволені, що знайшли в Степенній Книзі ім'я опікуна Короля Шведського Вольдемара І» [23, стор. 255].

Отже, навіщо ж Катерині II знадобилося заново складати родовід «Російських Великих Князів» і писати «Історію Російську»? Вона мала стародавні оригінали на руках, і досить було тільки зберегти ці шедеври для нащадків. Навіщо було складати «нові списки»?

Але в тому й полягає таємниця, що до нашого часу дійшли лише «творіння» — «літописні зводи», і назавжди, після Катерини II, зникли оригінали давніх пам'яток. А «літописні зводи», що дійшли до нас, були знайдені або за життя Катерини II, або після її смерті. Таємниця полягала в тому, що до геніального твору Нестора «приточували» «місцеві літописці» чи то «Південної», чи «Північної Русі», аби надати їм достовірності.

Ось що писав про це М. М. Карамзін:

«Я шукав найдавніших списків (а він бо знав, що шукати! — В. Б.): найкращого Нестора і продовжувачів його, найбільш характерні, Пушкінський і Троїцький, XIV і XV століть. Варті уваги також Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львовський, Архівський…

Я (М. М. Карамзін. — В. Б.) кажу тут про головні, найкращі, принаймні найвідоміші списки: їх є, може, близько тисячі в Росії, крім багатьох скорочених, писаних зазвичай у чверть аркуша. Катерина Велика, залюблена в нашу Історію, перша (зверніть увагу! — В. Б.) наказала друкувати літописи. Витратили чимало гропіей, але не зробили найпотрібнішого: поважного вченого зводу літописів. Навіщо друкувати одне у двадцяти книгах?..

У кожному з них є щось особливе і справді історичне, привнесене, слід вважати, сучасниками, або із їхніх записок…» [1, том І, с. 24–25].

Хитрою і завбачливою була Катерина II, але надто вже багато довкола неї й після неї було дурнів. Хоч куди пхалися, скрізь залишали сліди! У тому й полягала таємниця імператриці, щоб у жодному разі не фіксувати першоджерела. Такий був задум: з'єднати в «літописних зводах», тобто в народних оповіданнях, Київ і Московію. Так, в «Іпатіївському зводі» слідом за «Повістю минулих літ» іде Київський літопис за 1119–1200 роки, далі Галицько-Волинський літопис, який викладає події з 1201 по 1292 рік. Саме в цьому літописі згадується рік «заснування Москви». А «Лаврентіївський літописний звід» слідом за «Повістю минулих літ» містить опис «літописців Південноруських», а потім «Володимирсько-Суздальської Русі» [25, с. 80]. І така, виявляється, в давнину була!