Краса і сила
Шрифт:
– А! І Андрій сюди!
– наче тільки що побачивши його, повернулась Мотря і весело заговорила до його: - А я от се йшла до тітки та й зайшла, знаєш, сюди…
– Драстуй, Ільку,- перебив її Андрій,- грієшся на сонечку? Ах, ти ж, лодарю! А ввечері…
І недоговорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком,- і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї і почав топтать її ногами, бить передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:
–
А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось набік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами і не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів!
– схаменувся сторопілий Ілько.- Уб'єш же! Годі!
– і потягнув за руку.
– Ільку! Не в своє діло не мішайсь!
– прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька.- Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, піднялась Мотря і впилася очима в Ілька.
– Та уб'єш!… Хіба ж можна так?
– одступив трохи Ілько.
– Не твоє діло!
– Та про мене!
– здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвічать будеш.
– Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь!
– зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!
– Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам…
– Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!… У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось!
– і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
– Скажена баба, їй-богу!
– ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
– Підеш завтра на ярмарок?
– помовчавши трохи, спитав Ілько.
– Небезпремінно. А ти?
– підвів голову Андрій.
– Та хто його зна…
– Гайда вдвох!
– Чого?
– Поможеш мені.
– Та у тебе ж Остап є.
– Та ну його к бісу - самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
– Та хто його зна… їй-богу…- зам'явся Ілько.
– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:
підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
– Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть,
та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв - та й герехт!… Або як що - в морду, в ухо…– А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?
– Ну!…
– От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем - і йди в пивну, і не одвічаєш!
– Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
– Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє…
– Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида - палив; чи розбить кого - бив. А се, приставляться… Не можу!
– Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.
– Ну, от ще! Змовкли.
– Чого то вчора до тебе батько твій приходив?
– трохи згодом промовив Андрій.
– Та звісно, чого!
– засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
– Ну?
– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
– А він?
– «Так вони,- каже,- не грабують».- «І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-«Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»
– Бо чортма того драть!
– хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
– Ну, да!
– зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?…
– Хоча бідного все-таки жаль…
– Та ну да, жаль!
– підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний - що? Зараз заплаче…
– Ну, а батько ж що?
– Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге!
– кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
– А він що?
– Плюнув та й пішов додому.
– Ну, да,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.
– Ну, що там! Ударю раз, два…
– Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?
– А чого ліз?
– зареготався Ілько.- Я йому…
– Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
– Ну да,- муркнув Ілько.
– А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
– То коло Хаїмовського?
– Еге ж.
– Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.
– Та то все одно, а вбили б.
– А вбили б, гаспиди!
– зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!
– А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
– А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було!
– оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…