Кришталеві дороги
Шрифт:
— То ви пробачте, Сергію Михайловичу. Я проглянув інтроскопом. Справді, мій гудзик… Не розумію: як не додивився?
— Не переживайте, Петре Івановичу. Може, справа зовсім не в гудзикові.
— А якщо поставити контрольний дослід? Я щойно запитував Колісниченка — їхня вакуумна камера зараз вільна. То я спечу аж два “пироги”, один з гудзиком замість начинки. Дозволяєте?
— Прошу, прошу, Петре Івановичу.
Альошин відповів машинально, не вникаючи в зміст пропозиції лаборанта. В мозку саме прослизнула думка: а чи не піти іншим шляхом, — не морочитися з “листковим пирогом”, а спекти таку собі пухку й пористу “паляницю”? Для збільшення вогнестійкості заповнити шпарки нейтральним газом — азотом чи гелієм. Звісно, піно-керамічний вогнетрив не буде такий стійкий, яким міг би бути “пиріг”, та
Гіпотеза видавалася вартою уваги, але її слушність можна визначити тільки експериментально: теорії створення надвисокотемпературних вогнетривів ще ніхто не розробив — хіба на конгресі силікатників хтось наважиться бодай на узагальнення найрозмаїтіших припущень у цій новій і перспективній галузі.
Але згадавши про майбутній конгрес, Альошин водночас згадав і про нав’язане йому доручення виступити там з рефератом. Ото ще халепа звалилася на його бідолашну голову! До конгресу лишився тиждень, а досі не написано жодного рядка. Та й коли писати?.. І що писати?.. Як?.. Торочити про загальновідомі, вже опубліковані праці навряд чи варто, а про нові досягнення — не слід. Вчені вченими, проте не один з них приїде, тільки аби винюхати, що роблять інші та, м’яко кажучи, принагідно “запозичити” чужі секрети. Кристамуліт ще не запатентовано за кордоном, отож про нього й згадувати не можна… А зарубіжні гості неодмінно поцікавляться, над чим працює містер Альошин; їх доведеться запросити в лабораторію, показати хоч дещо… От халепа, так халепа!
Настрій у Сергія зіпсувався вкрай. Навіть промайнула підступна думка “захворіти” на час конгресу. Але він одразу прогнав її: таким чином тільки перекладеш свою прикрість на плечі комусь із колег… Ну, та гаразд. Якось буде. А зараз треба працювати.
— Петре Івановичу, в мене виникла ідея. Ось послухайте…
Слід віддати лаборантові належне: він вмить збагнув Сергієву думку, гаряче підтримав її, висловив ряд цілком слушних зауважень. А тому, що виготовлення такої пухкої “паляниці” не вимагало забарного вакуумного напилення, експеримент вирішили почати й закінчити сьогодні.
Видавалося б: та чи багато потрібно клопоту, аби приготувати відповідну шихту? Але коли закінчили цю марудну справу, годинник показував дев’яту вечора.
— Не встигли! — сказав Альошин, погано стримуючи роздратованість. — Годі, Петре Івановичу. Йдіть відпочивати.
— Та що ви, Сергію Михайловичу! Ні в якому разі!.. Я навіть не засну, якщо не дізнаюсь, якою буде наша “паляниця”.
— Ну, гаразд, — зітхнув Сергій. — Тільки це — востаннє.
Одверто кажучи, він був заздалегідь переконаний у невдачі спроби. Успіхи зльоту не даються, а “найгеніальніші” гіпотези розлітаються на друзки значно швидше, аніж полохливі “сіренькі”.
Ще раз перевірили склад і однорідність шихти, наділи скафандри. Сергій ввімкнув К-генератор. Спалахнуло нестерпне сяйво, на яке навіть крізь чорні світлофільтри дивитися боляче, заревло полум’я. На поверхні майбутньої “паляниці” виникла і почала швидко розростатися осяйна пляма.
Експеримент начеб проходив успішно: ось уже дві тисячі п’ятсот градусів… дві сімсот… — азот не виділяється. Отже, є надія, що керамічна “піна” таки утвориться.
Однак, коли пірометр показав три тисячі градусів, з шихтою почало коїтися щось дивне. Ні, газ не виділявся. Але напівготова “паляниця” за якихось кілька секунд розжарилася наскрізь. Це свідчило, що вогнетрив набув теплопровідності металу.
— Нічого не розумію! — промимрив собі під ніс Альошин і подав знак вимкнути генератор.
Тільки-но піддослідна “паляниця” дещо остигла, Сергій занурив її в воду. А коли витяг звідти — мало не плюнув з досади: про яку там пінокераміку мова?! Та це ж знову отой проклятущий кристамуліт-В!
Під час випікання “паляниці” азот з шихти не виділився, отже доводиться робити висновок, що його атоми приєдналися до кристалічних ґрат мінералу. Але яким чином?
Цього не може бути ні в якому разі!Та все ж було саме так. І ультразвуковий інтроскоп, і нейтронний дифрактометр показали дивовижну однорідність одержаного вогнетриву, а попередній кристалографічний аналіз — повну тотожність із кристамулітом-В.
— Перепрошую, Петре Івановичу, за необгрунтовану підозру. Ваш ґудзик реабілітовано — всі ці коники викидає сам кристамуліт… Ходімте додому, а завтра спробуємо ще по-іншому.
Сумний і пригнічений ішов Сергій Альошин вулицями нічного Києва. Невдача по невдачі, і отак уже понад рік. Чомусь воно так завжди трапляється, що прикрості сунуть чередою, одна одну підганяючи. І почалося все відтоді, коли місце директора інституту посів професор Хмара. Небіжчик Луценко був людиною тактовною і мудрою, він не визнавав слова “наказ”, а, наказуючи, робив це у такій формі, що підлеглий сприймав інструкцію просто як щиру пораду старішого й досвідченішого товариша. Саме професорові Луценку Сергій і має завдячувати ідеєю створення кристамуліту, і коли б старий прожив ще хоч трошки довше, цілком можливо, досі було б розв’язане й питання про вогнетривкі “кожухи”.
“Та годі вже про ті “кожухи”! — незадоволено урвав сам себе Сергій. — Збожеволіти можна!”
Ніч була чудесна — місячна, лагідна, тепла. На каштанах ще де-не-де тьмяно сяяли свічечки, десь тьохкав соловейко. Незважаючи на пізній час, у Першотравневому парку було повно люду.
Сергій сів на лаву край урвища над Дніпром, задивився в неозору далину. Пригніченість поступово розвіювалася, вже не таким похмурим видавалося майбутнє.
Подумалося: а хіба життя повинно складатися з самих тільки перемог?.. Невдачі— закономірні і навіть неминучі для тих, хто прокладає нові дороги в науці… І посміхнувся внутрішньо: “Кришталеві дороги!” Де ви зараз, любий Олександре Макаровичу?
Саме з мрії про райдужні кришталеві дороги й почав Сергій Альошин, аби дійти до буденного прагнення створити надстійкий вогнетрив для космічних ракет… А втім, чи до буденного?.. Мрії завжди яскравіші за дійсність, — однак це й добре, бо вони мають запалити й надихнути людину. Миттєве здійснення бажань можливе тільки у казці, а насправді для втілення мрій доводиться часом віддавати все життя! Світле марення Ціолковського про завоювання космосу так і лишилося б красивою небилицею, коли б не наполеглива, подеколи навіть одноманітна та надокучлива праця тисяч і тисяч людей… І хто знає, може, саме Сергій Альошин виготує вогнетривкий “кожух” тієї ракети, на якій космонавт Марат Кандиба досягне Марса!
Таки не стримався, торкнувся забороненої для спогадів теми!.. Та невже й досі не вдалося придушити в собі хлоп’ячого бажання довести свою вищість над суперником? Здавалося б, назавжди викреслено з пам’яті і Марата, і Галю, і Таню… А от від однієї фрази “кришталеві дороги” прокинулося все колишнє і гострим болем у серці озвалося відлуння минулого… Ні, годі. Час додому. Якщо вже перетворився з романтика на прозаїка, то пам’ятай, що завтра на тебе чекає день, повний клопоту… і невдач.
Дійшовши до площі Ленінського Комсомолу, Сергій, прикурюючи, зупинився на хвильку біля готелю “Дніпро”, неуважно зазирнув у холл крізь суцільноскляні двері. Насторожився: до виходу наближалася його вчорашня випадкова знайома, а з нею попідруч — вродливий, вишукано вдягнений брюнет років тридцяти завстаршки. Звичайно ж, артистка вже забула про прикру пригоду; певно, вона з своїм супутником щойно з ресторану, отож і настрій у неї грайливий — виходячи з дверей, щось шепнула на вухо брюнетові, дзвінко засміялась, окрутнулась на каблуках… і помітила Альошині. В її очах промайнув вираз жаху, вона аж сахнулась.
— Що сталося, Талко? — благодушно запитав брюнет приємним баритоном кваліфікованого диктора. — Ти наче на гадюку наступила!
— Нога підвернулась… — Її очі з переляканих стали зненависними, злими; вони вимагали, наказували: “Та йди ж геть! Іди швидше! Не наражай мене на небезпеку!”
Альошин ледь посміхнувся, попростував Хрещатиком, не озираючись. Так он якого чоловіка має артистка Наталка Закатова!.. Ну, що ж, не заперечиш — вродливий! Тільки, мабуть, тримає свою жіночку в надто жорстоких шорах, інакше не лякалася б вона свідка її вчорашньої надто пізньої прогулянки парком.