Кров кажана
Шрифт:
– Їм тільки раків збирати, – злостиво сказала я.
– Яких раків?
– Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж. Колись і біля нас один такий виринув у водолазному костюмі. Я спершу перелякалася, думала – крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.
– Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра підсилимо команду, і якщо… – він зам’явся.
– Що? – спитала я.
– Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знайдуть, а якщо… – він знов затнувся, втупився своїми сонними очицями в камін, наче хотів
– Наприклад?
– Наприклад, самогубство. В такому разі ваш чоловік міг вийти з човна і зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варіанти, про які говорити рано. Почекаємо результатів завтрашніх пошуків. А тим часом подумайте… Може, щось пригадаєте, може, щось помітили за ним… незвичне.
Від цієї помисливості мені стало маркітно. Здавалося, Притула не лише снував загадкові підозри у своїй кругленькій, як кавун, голівці, але й знав щось таке, у що не хотів мене втаємничувати. Не знаю, скільки б він ще огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемності.
– Свої версії будуйте без мене, – сказала я. – Це ваша робота. А тут горе, та й годі.
– Справді… Пробачте.
Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.
Сів у свій драний «москвичик» – і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.
Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.
– Добридень, Серафимо.
– День поганий, – сказала я. – Мені не до жартів, Сергію, – чомусь вихопилося його мирське ім’я.
– Щось сталося?
– Сталось. – І я сказала йому про нещастя.
Вражений, він довго мовчав.
– Я можу чимось допомогти?
– Поки що ні. Дякую.
Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.
– Тримайся, – мовив отець Серафим. – Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…
– Дякую.
– Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.
– Я знаю тільки «Отче наш».
– Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…
– Господи Боже наш, – покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, – все, в чому я згрішила в цей день, – словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людинолюбний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та оберігає мене від усякого лиха. Ти – Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю, і Синові, і Святому Духу, нині, і вічно, і повсякчас.
– Амінь.
– Амінь, – прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.
Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились. Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він
сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздратовано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо, коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів – примарним. Хоч, може, й навпаки – тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.
– Можливо, тіло віднесла підводна течія, – казав Притула. – Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково на нього натрапить. Але й чекати просто так ми не маємо права. Скажіть, будь ласка, Анастасіє Михайлівно, ви подумали над тим, про що я вас просив?
Ми знов сиділи з ним у холі, і Притула так само з цікавістю розглядав купку попелу в каміні, приглядався до металевої коцюбки, наче сподівався закмітити на ній сліди крові.
– Так, – сказала я йому на догоду. – Але нічого особливого пригадати не можу.
– Тоді давайте перейдемо до традиційних запитань. Чи були у вашого чоловіка вороги? Аж такі, щоб одважитись…
– Вороги, суперники, коханки… так? – зіронізувала я. – Хочете погрябатися в чужому лайні? Вам це подобається?
– Якраз у лайні найчастіше й сховані всі розгадки, – задоволено сказав він, ніскілечки не ображаючись. – І то в прямому розумінні цього слова, Анастасіє Михайлівно.
Я бридливо поморщилась.
– Так-так, у лайні, – він з такою насолодою повторив це слово, затримуючи його на язиці, наче переді мною сидів не старший уповноважений карного розшуку, а жук-гнойовик. – Хочете приклад?
Я стенула плечима, але Притула сприйняв це як згоду.
– Будь ласка. Нещодавно в одного нашого фермера вкрали найкращого барана. Та ви його, мабуть, знаєте…
– Кого – барана?
– Та ні, фермера, звичайно, – він чи пропустив шпильку між вух, чи пробачив як мою недоумкуватість.
– Звідки ж мені його знати?
– Його господарство тут від вас недалеко, відразу за лісом. А баранця… баранця вже немає. Пішов, як той казав, на шашлик. Так от, коли фермер звернувся до нас, щоб знайшли злодіїв…
– Хіба карний розшук займається баранами? – здивувалась я.
– Іноді… – нарешті знітився Притула. – Тоді я відразу гайнув до лісу. Барана, певна річ, живим не застав, ну, і злодіїв уже й слід прохолов. Тобто багаття вже вичахло, але бачу з кісток, що таки ж барана тут засмажили. – Він знов подивився на попіл у каміні, наче підозрював, що й там можуть бути пригрябані баранячі кісточки. – Ага, думаю, раз їли-пили, то й наслідили…
– І ви знайшли там недопалок від сигарети, а по ньому й самого злодія? – здогадалася я.
– Е-е-е, ні, Анастасіє Михайлівно, – від утіхи він знов ледь не потер долоньками. – То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні. Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш – воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годиться, ще й папірець лежить – підтерлося, значить.