Круглянський міст

— І СНІД — нісенітниця! Збрехала я вам. Тож не бійтесь… Солдат спершу підвівся, вглядаючися в її невеличку на лісовому фоні постать, затим опустився збентежений. І коли за якихось півгодини з обриву до нього стрибнув бомж, тільки сказав:

— Пішла.

— Хай іде, — байдуже озвався бомж. — На Україні наркота дешевше.

Солдат не хотів йому ні про що розказувати, ні, тим більше, — питати. Сам він розумів небагато, але й того, що втямив, для нього вистачило…

Кілька наступних днів їхній найбільший клопіт став — жаби. Зранку бомж ішов у недалеке болото, там роззувався, скидав штани і, обережно ступаючи, ліз у болото. Жаби якось не дуже і втікали від нього, ліниво стрибали з-під ніг, і він хапав їх за довгі жилуваті лапи, пхав їх у шапку. Правда, жаб ставало все менше, треба було добряче полазити по багнюці, щоб наловити на вечерю.

Солдат тим часом підкладав у багаття дрова і ліз на обрив. Поблизу в бору він уже підібрав усе, що могло горіти, тепер по дрова треба було йти далі, у дрібний сосняк за боровим пагорбом. Здалеку тягнути їх до річки робилося важко (чи, може, хлопець так знесилів), кілька разів на шляху він відпочивав на землі, до решти спітнілий у своєму засмальцьованому бушлаті. Бушлата він не скидав ніколи, як ніколи не знімав своєї куфайки бомж. «Все моє ношу з собою», — сказав той одного разу, коли солдат зауважив, що треба б роздягтися, бо стало жарко. Бомж не сказав більше нічого, а солдат подумав, що той, з його немалим досвідом має щодо цього і певну рацію. Він так само ніколи тут не роздягався.

Про політику вони не говорили, буцімто політика їх не зачіпала. Схоже було, що в атомній зоні вони вийшли з зони політики, як і влади також, і підпорядковувалися лише не менш суворим законам природи, законам виживання. Тільки одного разу, коли бомж проснувся на світанні, щоб підмінити солдата біля багаттячка, сказав ніби в продовження колишньої розмови чи, може, чогось побаченого вві сні:

— Знаєш, солдате, загалом я — за комунізм. На біса мені цей капіталізм…

— Либонь, тому, що капіталу бракує? — з усмішкою кинув солдат.

— Ні, не тому. При комунізмі мене, мабуть, давно б у в’язницю посадили. А тут поки кого не заб’єш, не посадять.

— А вам що — хочеться в тюрму?

— Не те, щоб хотілося. Але в тюрмі, якщо порівняти, — рай. Особливо взимку. А що? Тепло, годують, компанія яка-неяка. А спробуй перезимувати на горищі. Чи в каналізації. Та повоювати з міліцією, з крикливими двірничками. А в сміттєвих скринях при будинках тепер що знайдеш? Люди самі все жеруть, лише целофан викидають, — мовив він з якоюсь навіть кривдою. — На дідька лисого мені цей капіталізм, краще був би соціалізм.

— Ковбаса дешева, — в тон йому зазначив солдат.

— І ковбаса, і багато чого іншого. Візьми овочі. Можна було піти і накопати картоплі чи там нарізати капусти. Нікому не шкода — все колгоспне. А тепер тебе готові з рушниці застрелити за одну морквинку. Он старого бомжа в Зеленому і стрельнули. За дві морквини віддав життя. Не віддав на війні за вітчизну, так за дві морквини віддав. Ні, нашому братові при соціалізмі ліпше.

— Либонь при соціалізмі і бомжів не було. Не дозволялося.

— Не дозволялося, еге, це правда. Навіть жебраків вивели.

— А жебраки і бомжі — це не одне й те ж?

— Велика різниця, — сказав бомж. — Жебраки просять, а бомжі — ніколи. Хіба, коли їм самі дають. Бо гідність мають.

— Он як! А я й не знав.

— Бо молодий і багато чого не знаєш. Але я тебе навчу. Розкажу про соціалізм як вищу формацію… Чого? Капіталізму чи комунізму — вже й забувся.

— Але декотрим і при капіталізмі непогано, — сказав солдат.

— Он які котеджі набудували. Знов же іномарки…

— Набудували, еге. Шахраї різні. Що — вони заробили на ті котеджі? Накрали і користаються. Була влада радянська, а стала бандитська. Знаєш, одного разу я не стерпів. Так, у Менську. Бачу, у дворі двоє корпаються в новенькому «БМВ». Знаєш, остання модель, усе в нім блищить, мов у люстерці. І ці починають у ньому розбиратись: де карбюратор, де турбонагнітач, де шрус. А розбираються слабо, одразу видно, все з німецькою інструкцією звіряються. Я підійшов, аж душа моя зніміла, кажу: дозвольте мені, хлопчики, лише зирнуть, я ж автомеханік. Вони підвели голови, побачили моє лахміття, і один зі стриженою потилицею хапає гайковий ключ — мабуть, розміру 28 на 30, і як гаркне: геть звідси, бомже смердючий! Ну, я їм показав бомжа смердючого. Я їм видав. На дворі аж купка пенсіонерів зібралася. І знаєш, мене підтримали.

— Невже підтримали?

— Їй-богу. Один сказав: уночі їм колеса попроколювати, щоб знали. Але це марно. У такого красеня колеса попроколювати рука не підніметься. Хай їздить. Але я вже більше його не побачу.

— Хто ж винуватий…

— Звичайно, сам винуватий, — озвався бомж і переінакшив розмову. — Ну, як там наші жабенята? Чи ворушаться?

На той час вони зробили деякий харчовий запас — наловлених у болоті жаб посадили у викопану на березі ямку, напустили туди води, щоб жаби почувались краще. А щоб вони не вилазили, бомж прикрив їх згори тонкими жердками.

Тепер майже весь час він пропадав на болоті. Правда, поблизу жаб хутко не стало, чи він їх половив, чи, може, відчувши небезпеку, ті перебралися в дальній кінець болота, де було глибше і ріс очерет. Часто лазити туди в багно бомж остерігався; знову ж там стали траплятися дивнуваті жаби, либонь, жаби-мутанти, чи що? Декілька раз він ловив їх з двома парами довгих задніх лап і спершу аж порадувався: буде більше наїдку. Але згодом покидав їх у багно — невідомо ще, чого чекати від такого наїдку. Іншим разом йому трапилися невеликі жабки з дивно скособоченою головою — не в кінці тулуба, а нібито збоку. Цих також довелося відбракувати. За той час бомж уже набув певних знань про жаб і розбирався в них не гірше за якогось професора. Та й не диво: стільки часу пробув у болоті сам на сам з жабами. Його тільки трохи дивувало, що жаби ніде не квакали, буцімто всі втратили свій незвичайний жаб’ячий голос.

Погода на той час загалом сприяла їхньому бомжуванню. Зранку видавалися негусті тумани, на траву клалася роса. Опівдні ж було навіть спекотно, і тоді солдат перебирався на обрив, у затінок, під сосни. На сонці він став почуватись кепсько: дуже паморочилася голова, часом мутніло в очах, і він переставав бачити вдалину. Але це все з голоднечі, від недоїдання, заспокоював себе хлопець. Про гірше не хотілося думати. З обриву він не переставав стежити за вогнищем, яке слабенько диміло, ховаючи в приску не потрібний до часу вогонь. Якось він задумався на обриві й раптом зауважив, що багаттячко міцно задимувало, заіскрило під свіжим подихом вітру, що налетів од річки. Тоді хлопець зирнув у небо і сполохався — з-за бору сунула сиза з загорнутими краями хмара, вперше загуркотів далекий розкотистий грім.

На випадок дощу у бомжа була підготована неширока печерка в обриві, де лежало кілька потушених головешок. Обпікаючи руки, солдат почав переносити з багаття дрібні головешки, ховати їх у печерку, але він не встиг. З неба раптово ринув дощ-ливень, береговий пісок умить змокрів, річка задимила від струменів і бульбашок, багаття хутко осіло й потухло. Вже змокнувши в своєму бушлаті, солдат подався до печерки, щоб якось урятувати наношені головешки, але з обриву туди також полилися дощові ручаї, вони хутко залили і печерку, і всі головешки в ній. Тоді хлопець став побіч і розпачливо опустив руки…