Крутосхил

Десь близько другої врешті новобранців вишикували в колону і новели до Констянтинівської школи на Печерську, де донедавна містилася Перша військова юнацька школа. Зараз усі її юнаки були на фронті під Бахмачем.

Попри чималу грязюку на вулицях Києва новобранці студенти і гімназисти крокували хвацько і весело, навіть співали, хто знав слова, вояцьких пісень.

Сашко з дитинства співав у церковному хорі, голос у нього був сильний, і батько навіть подумував було, чи не послати його потім навчатися співу до консерваторії. На фортепіано Сашко вивчився грати досить швидко, і лише в останній рік йому довелося припинити заняття музикою, бо його вчитель виїхав з Києва. Батько казав, що якби вони лишились жити в Луцьку, й Сашко далі вчився би у пана Ткача, то міг би напевно після гімназії вступати до консерваторії.

Зо два роки по тому Сашко не співав зовсім. Батько казав, що то небезпечно, бо у Сашка ламався голос, переходив із хлоп`ячого дзвіночка в один із типів чоловічого, і щойно недавно батько запропонував Сашкові, сівши за фортеп'яно, заспівати «Ще не вмерла Україна». Сашко заспівав і, набираючи сили, сам дивувався власному співові. Голос Сашків змінився, але в ньому все ще збереглося відлуння співу того хлопчика, який так чудово виводив соло в церковному хорі.

Але зараз Сашко не співав. Він не знав слів пісень, що їх заводили старші, переважно студенти, і також не хотів випинатися сам з-поміж гімназистів, що здебільшого не співали, а слухали студентів. Знайшлося кілька гімназистів, що вступили до куреня «нелегально», бо навчалися в шостому класі, а отже мали щойно по шістнадцять, якщо не по п’ятнадцять літ. Андрій Соколовськпй, Левко Лукасевич і ще кілька упросили старших хлопців не зраджувати тим, хто записував, з якого вони класу. Відтак втрапили до куреня також, і зараз разом з іншими крокували Києвом, гордо позираючи на перехожих, сповнені підліткової самоповаги і навіть певної пихи, бо ж узяли на себе нову відповідальність за будучність української держави.

Перший день хлопці вчилися ходити кроками і повертати. Коли їм оголосили, що найпевніше вони служитимуть в самому Києві для охорони порядку й інших допоміжних справ, то завзяття їхнє досить підупало і стали братись до уваги всякі буденні справи, як то, де спати, яке мати обмундирування, що і як їсти і таке інше.

Надвечір зібрали збори новобранців. Комендантом першої сотні Студентського куреня призначено студента Українського народного університету Омельченка. Серед чотових знайшовся і Кольченко, а бунчужним став учень восьмого класу гімназії Опуфрій Сушицький.

Сашко стояв у другому ряді, коли вишикували всіх і викликали тих, кого виділяли у старшини, і думав, що, певна річ, йому то якраз старшиною довго ще не бути, аж доки не трапиться нагода вчинити щось таке геройське, що його помітять, і тоді, звичайно, відзначать.

Минула вже перша ніч. Непримітними, чужими здавалися стіни касарні, а певніше, просто спальні, де ще недавно спали юнаки Військової школи. Жоден з гімназистів досі не ночував отак от десь поза домом у чужому оточенні, і коли повлягались у холодні постелі, багатьом хлопцям на душі було доволі сумно й незатишно.

Сашкові здавалося, що в таких умовах він взагалі не зможе тут спати. Та лише кількома словами перекинувся він із Гнаткевичем, що вмостився на ліжку поруч, як непоборний сон здолав його стомлене незвичними вправами і цілоденними переживаннями тіло. Нервова напруга першого дня таки давалася взнаки. Тішило юнаків одне — ми вже дорослі, я — стрілець української армії, у свої роки став на захист України, за її незалежність, за її волю, за нашу мову і віру.

Сашко молився на ніч, з молитвою на вустах заснув, і снився йому теплий піщаний берег Дніпра влітку, вони щойно вилізли з води із Витьком Туркевичем, повлягались па м’якому сірому піску, і той каже:

— Як добре, що ми разом, що ми так розуміємось! Треба зберегти це назавжди!

Сашко зазвичай слухав Туркевича і мовчав, тільки очима показував, що згідний, і хитав головою па знак повної згоди, аж доки Витько не замовкне.

Ось і зараз він тільки хотів сказати, що війна, яку нав’язала Україні більшовицька Росія, закликає їх узяти зброю в руки зараз же, і він вже її взяв, а Витько...

У Туркевича на цю мить рантом тон змінився і він заволав:

— Сашко, вставай! Негайно вставай, чуєш! Вставай!

Ще не розуміючи, що відбувається, Сашко поволі почав прокидатися. Теплий сірий пісок Дніпрового плеса враз щез, натомість Сашко відчув себе в жорсткому незручному і доволі холодному ліжку у стрілецькій касарні, та голос Витька однак не зникав із свідомості, і в наступну мить, коли Сашко розплющив очі, побачив просто перед собою живого Витька Туркевича, який трусив його за плече і закликав:

— Вставай, Сашко! Негайно вставай! Прокидайся!

Сашко вихором злетів з ліжка і кинувся в обійми Витькові.

Боже, яке щастя! Туркевич не тільки дістався Києва, але

прибув до касарні, ще й знайшов його, сплячого. Оце так друг-товариш вірний, рідніший за рідного!

А між тим у Сашка з першого дня у війську були чималі неприємності. І саме з військовим вбранням. Бо видавали новобранцям речі старі, вживані і часто не дуже в доброму стані. Ще сяк-так Сашко припасував на собі штани з військового однострою, які, як і багато інших, він мусив зав`язати внизу шнурками над власними домашніми черевиками, бо чобіт не було. Лишилась на ньому і гімназійна куртка, бо й військових курток виявилось дуже мало. Потім роздавали шинелі. Більшість із них добряче зношена, та й у дуже нездалому стані, а одягати їх було мусово, бо надворі хоч і тепла, схожа на осінь, але таки зима, яка може кожної днини обернутися стужею і снігом. Сашкові, як на гріх, випала шинеля без однієї поли. Ось це його чомусь особливо сири крило, так що ледве сльози на очі не навернулись. Але іншої шинелі до вибору не було, і Сашко так і лишився в цій шинелі, в якій спершу не було частини лівої поли.

Відразу ж почалися кпини, що то на Пнпському фрак, чи що він маєходити вперед боком у вітряний день, аби не піддувало, і що старшина взагалі має навчити його ходити боком, і таке інше.

Зараз, коли появився Витько, то навіть про біду свою із шинелею забув Сашко Пипський, бо знав, що тепер то все влаштується у нього, чи то пак, у них все влаштується.

Цей день справді був добрий, бо поприходили до всіх родичі, понаносили домашньої їжі. Звичайно ж і Сашка відвідала родина, та ще й усі гуртом. Витько домовився з хлопцями і виміняв якоюсь складною арифметикою усе так, що вже цієї ночі місце його на ліжку в касарні виявилось поряд з Пипським. Хлопці того дня добре поїли, й увечері перед сном мали десь із годину чи півтори вільного часу, і врешті могли собі й побалакати.

Комендантом приміщення Військової Юнацької школи був старенький полковник, який удень командував навчанням молоді, а увечері довго сидів із юними студентами та гімназистами, оповідаючи різні історії з минулої своєї служби в царській армії, і з українських подій, і планів сьогодення.

Так минуло кілька днів. Хлопці починали звикати до нового укладу життя, дрібні прикрощі їхні потроху щезали, розчинялись у буднях — і гуртове життя загалом почало їм подобатися.

До студентів подеколи приходили дівчата, і ті гонорово йшли на побачення у двір чи десь неподалік, вистоювали годинами перед наказом «Спати!», цілувались здебільшого так, щоби не бачив ще хтось, і проходили до касарні ходою бувалих і дорослих мужів, що надзвичайно дратувало молодших гімназистів.

Щодня навідувались батьки молодих вояків чи хтось із рідних, приносили харчі, і все ніби налагодилось.

Аж одного ранку новобранці прокинулись від грюкоту й шуму, який зчинила група обдертої й брудної, озброєної молоді, що ввірвалась у кімнати. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі цього дому - юнаки Першої Української Військової школи. Понад місяць вони тримали позицію біля Бахмача, чекаючи підкріплення. Підкріплення не було.

Приїжджали до Бахмача козаки, великими групами, заявляли про свій «нейтралітет» і забирались додому.