Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

— А, он воно як! — Джейн підморгнула Еліс і Томові. — Ніхтоне бачив!

— Та ти послухай! — Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку. — Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: «Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками». Постривайте, станете й ви такі, як я!

— Ні, не будемо

ми такі! — вигукнули дівчатка. — Правда ж, не будемо? — запитували вони одна одну.

— Поживете — побачите! — сказала місіс Бентлі.

А сама собі подумала: «О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі».

— А твоя мама? — мовила вона до Джейн. — Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?

— Ні, — відказала Джейн. — Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від’їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; «Елен Бентлі, та невже це ти?»

— Мабуть, ми вже підемо додому, — сказала Джейн. — Дякую за персника. Він якраз на мене.

— Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

— Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

— Стривайте! — гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз. — Я не дозволяю! Це моїречі!

— Не треба! — сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками. — Віддайте!

— Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла… Дякуємо! — крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

— Пробачте, — сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

«Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію, — думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання. — І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя».

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам’яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір’ї і промовила вголос:

— А чи справді все воно моє?

Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. Її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш.

До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м’яким, сумовитим і розважливим голосом.

«Ті дівчатка мають рацію, — сказав би він тепер. — Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».

«Ой лишенько», — подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний,

з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:

«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».

Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам’ятки. «Цим ти нічого не зарадиш, — провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай. — Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев’ять років людина вважає, що вона завжди була дев’ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».

То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам’ятки.

«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло, — казав він. — Старі квитки — облуда. Зберігати всілякий мотлох — це щось ніби отой фокус із дзеркалами».

Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?

«Ти зберігаєш порожні кокони, — сказав би він. — Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода… Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка».

«А письмові свідчення під присягою?»

«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти — це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».

Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.

«Авжеж, я розумію. Розумію».

Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.

— Вранці, — мовила до неї місіс Бентлі, — я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.

І вона заснула…

Настав ранок — сонячний, зелений, — і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з’явились обоє дівчаток.

— Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?

Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.

— Ось бери. — Вона дала Джейн сукенку, в якій у п’ятнадцять років грала роль дочки мандарина. — І оце, і оце, — віддала калейдоскоп і збільшувальне скло. — Усе беріть, що хочете, — сказала вона. — Книжки, ковзани, ляльки, все… Усе воно ваше.

— Наше?..

— Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.

— Ми допоможемо, — сказали дівчатка.

Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.

І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.

Поделиться с друзьями: