Квентін Дорвард

— Ви ніколи не просили мене поворожити, — сказав циган. — Ви, як і всі інші люди, задовольняєтеся тим, що глузуєте з таємниць, яких не розумієте.

— Гаразд, покажи мені тепер своє вміння, — сказав Квентін і, знявши рукавичку, простяг йому руку.

Хайреддін старанно розглянув усі лінії, що перехрещувалися на долоні шотландця, і всі бугорки біля основи пальців, яким на той час приписувався такий же зв'язок із характером і долею людини, як опуклостям черепа за наших часів.

— Ця рука, — сказав Хайреддін, — показує, скільки її власникові довелося зазнати труднощів і небезпек. Вона рано звикла до меча, але торкалася й застібок молитовника.

— Про все моє минуле життя ти міг у когось розпитати, — перебив його Квентін. — Краще розкажи мені щось про майбутнє.

— Ця лінія від горбка Венери, — вів далі циган, — яка не переривається несподівано, а йде поруч із лінією життя, свідчить про те, що ви здобудете велике багатство, одружившись з якоюсь багатою й благородною жінкою, яку палко покохаєте.

— Ти так усім пророкуєш, хто звертається до тебе, — заперечив Квентін. — Це звичайні хитрощі вашого брата.

— Те, що я вам кажу зараз, так само правдиво, — мовив циган, — як і те, що скоро вам загрожуватиме небезпека, яку я бачу з Цієї яскравої криваво-червоної лінії, що перетинає лінію життя. Ця небезпека буде від удару меча або іншого насильства, від якого вас урятує тільки відданий друг.

— Чи не ти часом? — спитав Квентін, обурений тим, що хіромант, розраховуючи на його легковірність і щоб підтримати свій авторитет, пророкував можливі наслідки своєї зради.

— Моє мистецтво, — заперечив циган, — нічого не каже мені про мене самого.

— Тоді ясновидці моєї країни, — сказав Квентін, — перевершують вас у вашому хваленому мистецтві, бо вони вміють передбачати й ті небезпеки, які загрожують їм самим. Я й сам, будучи шотландцем, не позбавлений того ясновидіння, яким обдаровано наших горців. Я доведу це тобі, Хайреддіне, в обмін за твоє віщування. Небезпека, яку ти віщуєш, загрожує нам на правому березі Маасу, і я хочу уникнути її, поїхавши до Льєжа лівим берегом.

Провідник вислухав ці слова з байдужістю, якої Квентін, знаючи задум Магрібіна, ніяк не міг зрозуміти.

— Коли ви здійсните ваш намір, — відповів циган, — то небезпека, що загрожує вам, загрожуватиме мені.

— Мені здалося, — зауважив Квентін, — що ти щойно сказав, ніби не можеш віщувати своєї власної долі?

— Не можу так, як провіщав вашу долю, — по лініях на долоні, — відказав Хайреддін. — Але досить хоч трохи знати Людовіка до Валуа, щоб провістити, що він звелить повісити вашого провідника, коли вам буде завгодно збочити з указаного ним шляху.

— Щасливе закінчення подорожі, — сказав Квентін, — виправдає збочення з призначеного королем шляху.

— Авжеж, — відповів циган, — коли ви певні того, що король мав на увазі саме таке закінчення цієї подорожі.

— А про яке ж інше закінчення міг думати король? І чому ти гадаєш, що в нього міг бути якийсь інший намір, крім того, що с в його писаному наказі? — запитав Квентін.

— Просто тому, — відповів циган, — що кожен, хто хоч трохи знає християннішого короля, розуміє, що про той намір, який він найбільш бажає здійснити, він найменш говорить. Я ладен просунути свою голову в зашморг роком раніше, ніж то їй призначено, якщо із дванадцяти посольств, відправлених милостивим Людовіком, в одинадцятьох нема чогось такого, що не написано у вірчих грамотах, а лишається на дні чорнильниці.

— Мені нема діла до твоїх дурних підозр, — відказав Квентін. — Мій обов'язок простий і ясний — щасливо приставити цих дам до Льєжа. Тому я й гадаю, що краще виконаю це доручення, поїхавши лівим берегом Маасу. Крім того, це найкоротший шлях до Льєжа. Переїхавши ріку, ми згаяли б багато часу і втомилися б. Навіщо нам це робити?

— Тільки тому, що всі прочани, простуючи до Кельна (а графині вдають із себе прочанок), завжди їдуть до Льєжа правим берегом, — сказав Хайреддін, — і коли б дами зробили, як ви пропонуєте, то це суперечило б меті їхньої подорожі.

— Коли нас хто запитає, чому ми їдемо так, а не інакше, — зауважив Квентін, — то ми скажемо, що боїмося лихого герцога Гельдернського, або Гійома де ля Марка, або шкуродерів і ландскнехтів на правому березі річки, і через те їдемо лівим берегом.

— Як вам завгодно, мій добрий пане, — заявив циган. — Мені однаково, вести вас правим Чи лівим берегом Маасу: потім самі виправдуватиметесь у цьому перед вашим паном.

Квентін, хоч і здивувався, але водночас і зрадів, що Хайреддін так швидко погодився на зміну їхнього маршруту, бо потребував його допомоги як провідника. Проте шотландець побоювався, щоб циган, побачивши, що його план не здійснився, не вжив яких-небудь рішучих заходів. Крім того, прогнати цигана тепер значило навести на свій шлях Гійома де ля Марка, з яким він підтримував зносини; а коли Хайреддін залишився б з ними, то Квентін міг би стежити за ним, як і досі, і не давати йому змоги спілкуватися з сторонніми.

Відкинувши таким чином свій первісний намір, маленький загін їхав лівим берегом широкого Маасу так швидко й успішно, що вранці другого дня прибув до мети своєї подорожі. Тут вони довідалися, що епіскоп Льєжський для поправлення свого здоров'я, як він казав, а можливо, для того, щоб на нього зненацька не напало бунтарське населення міста, переніс резиденцію до свого чудового Шонвальдського замку за одну милю від Льєжа.

Коли мандрівники під'їжджали до замку, вони побачили епіскопа, що повертався з сусіднього міста на чолі довгої процесії, де він відправляв урочисту обідню. В цій блискучій процесії йшли духовні, світські, цивільні й військові особи; як сказав автор старовинної балади:

Багато було попереду з хрестами — Позаду не менш їх було із списами.

Процесія мала величний вигляд; вона звивалася вздовж зеленого берега Маасу й, сягаючи єпіскопської резиденції, зникала в чорному порталі її готичних воріт.

Під'їхавши ближче, наші подорожні побачили, що околиці замну, як і зовнішній вигляд його, свідчать скоріше про непевність і побоювання, ніж про велич і могутність, які вони тільки не спостерігали. Навколо замку й поблизу нього стояли озброєні загони вартових, а сама резиденція епіскопа усім своїм похмурим громаддям доводила, що його преосвященство чогось побоюється і вважає необхідним вжити всіх заходів оборони.

Коли Квентін сповістив про прибуття графинь де Круа, їх одразу шанобливо запросили до великої зали, де їх зустрів сам епіскоп у присутності свого невеличкого двору. Він не дозволив їм поцілувати його руку, але привітав їх з галантністю рицаря, з якою звертаються до вродливих дам, і водночас з виразом святої любові пастиря до своєї пастви.

Людовік де Бурбон, епіскоп Льєжський, був справді благородний і добросердий володар; він не переобтяжував себе духовними обов'язками і не дуже суворо додержував монастирського режиму, але завжди й незмінно відзначався відвертою і благородною вдачею, властивою дому Бурбонів, з якого він походив.

Останнім часом, коли роки взяли своє, прелат засвоїв звички, що більш личили його духовному сану, і всі сусідні государі любили його і як благородного церковного сановника, щедрого й великодушного в своєму приватному житті, хоч він і не пил кляв належної церковникам суворості, і як володаря, котрий правив своїми заможними і бунтівливими підданими лагідно й благодушно, що скоріше потурало їхнім заколотницьким намірам, аніж клало їм край. Єпіскоп був такий вірний спільник герцога Бургундського, що той порядкував у його володіннях, мов у своїх власних, і за добродушну поступливість, з якою прелат погоджувався на його вимоги (на які, по суті, міг і не погоджуватися), герцог завжди стояв на боці епіскопа з властивою його характеру рішучістю і готовністю. Карл звичайно говорив, що вважає Льєж своєю власністю, а епіскопа — своїм братом (їх справді можна було вважати такими, бо перша жінка герцога доводилася сестрою епіскопові), і той, хто наважиться образити Людовіка де Бурбона, матиме справу передусім з ним.