Літа зрілості короля Генріха IV

— Це надто мудровані питання, — пробурчав Бірон-син. Таку вже вдачу мав цей твердолобий, натоптаний чолов'яга з мертвотно-похмурим поглядом, що з нього й за кілька годин не пощастило б видобути більш ні слова. Та Анрі забився навзаклад сам із собою, що переможе впертість цього чоловіка й прихилить його до себе — довірою. Зрадника справді можна ослабити, а врешті навіть подолати безмірною довірою — при умові, що до зради його спонукає не природжена зрадлива вдача, а просто зручна нагода, яка трапилась на війні і якою гріх не скористатись, коли ти не дурень. Адже можновладці самі сіють воєнне беззаконня, щоб кожен міг захопити більше влади, ніж йому припало. То чого б це маршалові Бірону пасти задніх?

То вже буде клопіт начальника артилерії — зловити Бірона в його власні тенета. Анрі вже тепер бачив те, що Бірон мав збагнути тільки згодом: такий супротивник, як герцог Савойський, не вартий зради. Його фортеці здавались одна за одною, військо ухилялось від бою. Він утратив честь, переказав йому Бірон; але про честь у кожного своє уявлення.

Перші здобуті прапори Анрі послав своїй коханці, мадемуазель д'Антраг, аби втішити її. Бо коли в її кімнату вдарила блискавка, вона передчасно народила дитину, яка невдовзі й померла. Через це шлюбне зобов'язання втратило силу, хоч би скільки потім галасувала та погрожувала її родина. Тільки-но вставши після пологів, ця юна особа подалася вслід за своїм старим коханцем, і він поквапився їй назустріч. Спочатку вона була тільки змучена й нещасна, ох, як вона його розчулювала! І що ж він зробив? Того ж таки дня, дев'ятнадцятого жовтня, прийшла звістка, що у Флоренції укладено його шлюб. Анрі видає повноваження клопотатись у Римі про те, щоб його новий шлюб оголосили недійсним, бо він зв'язаний обіцянкою, даною мадемуазель д'Антраг. А та обіцянка, як він добре знав, утратила силу.

Юна особа урвала його розчулення. Маючи повноваження для Рима, вона зажадала, щоб він зовсім не приймав флорентійки, коли та прибуде на своєму повному грошей кораблі, або ж вона сама з'явиться на ту зустріч як його коханка. На превеликий подив тих, хто був присутній при цій сцені, король нітрохи не заперечував. Він наче не розумів усієї скандальності становища — а може, навпаки, свідомо йшов на це. В кімнаті був Бассомп'єр — уже давно не новачок при дворі, і з новою коханкою в нього були щонайкращі взаємини. Проте й він сторопів від того, що там діялось; навіть пана де Вільруа обсипало жаром, а хто ще був байдужіший за нього до вимог добропристойності!

Анрі сидів на стільці, а Анрієтта металась по кімнаті. Її найдужче дратували саме його поступливість та лагідність.

— Певне, я ще муситиму роззувати цю дочку італійського крамаря! — кричала вона різким голосом, що ламався, як у підлітка в перехідному віці. Вона шалено розмахувала довгими, тонкими руками, легкий убір зсунувся з них, оголивши й маленькі гострі перса. — Хай мені та гладка лихварівна й на очі не показується! — кричала вона, видимо суперечачи тому, що твердила щойно. Короля розважала така бурхлива натура, тому він спокійно сидів і дивився. Та це її дратувало — а може, вона хотіла ще підсилити враження. Вона підійшла до нього впритул, аж йому довелося прийняти ногу, й витяглась, зіп'явшись навшпиньки, як у балеті; такою він колись побачив її вперше.

Тоді в кріслі поруч нього сиділа чарівна Габрієль. Його хотіли віднадити від неї і для цього під приводом балетної вистави показали йому дівчину, що протанцювала повз нього навшпиньки, аж він мусив прибрати ноги; вона витяглася тоненькою постаттю так, що блискала на нього згори чорними очима, вузькими, як щілинки. І тепер те саме. Вона вже маркіза (Габрієль чекала цього титулу довше) і має право узивати королеву, як захоче. Анрі здвигнув плечима. Він спробував значуще перезирнутися з обома придворними, що були в кімнаті, але вони повідвертали голови.

Анрієтта д'Антраг несподівано перейшла від пронизливого галасу до грізної лагідності. Цей новий тон її здавався грізним, але короля він так само розважав. Він уже старий, мовила вона співчутливо й ледь чутно захихотіла. Йому довелось купувати її, а от інші можуть мати її задарма. Тепер уже вона спробувала значуще перезирнутися з паном де Бассомп'єром — не з більшим успіхом, ніж допіру король. Навпаки, придворний тихенько рушив до дверей.

— Куди ви? — через плече спитав його Анрі.— Ви тут по службі.

Новоспечена маркіза вперто трималася своєї образливої лагідності. Вона пролебеділа:

— Ця служба, величносте, у вас ніколи не гуляє. При моїй попередниці її справляв герцог де Бельгард.

Король схопився з крісла, змінившись на виду.

— А, допекло! — вереснула навіжена і, тицьнувши в нього довгими гострими пальцями, гукнула: — Рогач!

А тоді звелася навшпиньки й хвилину чи дві виконувала балетні фігури, тримаючись у світлі люстри й демонструючи все своє мистецтво. Ось вона зміїсто вигнула тулуб назад, аж поки долоні торкнулись підлоги, а довгі ноги з напруженими м'язами стояли рівно. Тим часом ця спритна особа скинула з себе й решту одягу. Оскільки голова її сховалась у неї за спиною, придворні наважились перезирнутися з королем і мовчки обмінятися враженнями. Це ж дитина, вона сама не тямить, що каже. Нехай собі танцює донизу головою. Дитина, та ще й трохи схиблена.

— Пані маркізо де Верней, ви перевершуєте самі себе й даруєте видовище, гідне королівства. — Міністр Вільруа чи то умисно, чи то мимохіть говорив тоном старого ласолюбця, якому несподівано припала велика втіха: він по-знавецькому тішиться, але не забуває й про смуток.

А молодість, що виставляла тут себе напоказ, — утілена молодість, і більше нічого, — раптом високо підстрибнула й закрутилась у повітрі дзигою. Тоді впала перед королем навколішки — без видимого зусилля молодість прибрала зграбної пози, яка не коштувала їй нічого, крім дрібки іронії. В щілинках очей поблискували іскри, але тремтіння рук показувало, як палко складає шану закохана рабиня. Тільки рабині з закоханим серцем тут видимо не було.

Король поблажливо засміявся й накинув убрання на промовисту голизну. Тільки-но повернувши собі його ласку, маркіза звеліла подати вечерю для неї і для короля. А обом придворним кивнула, що вони можуть іти.

За дверима один мовив до другого:

— З цією вам не слід було спати.

— Чого б то? — заперечив другий. — По-перше, я відмагався. По-друге, король до такого звик і стоїть вище від цього. По-третє, це ж я добув йому її. А по заслузі й нагорода. А якщо ви хочете остерегти мене перед цією навіженою, то не забувайте, як важко задовольнити жадання такого короля, котрий уже, власне, нічого не жадав. На це спроможна тільки отака юна дурепа, тому вона протримається довго, а з нею і я.

Ранок був такий, як і вечір. Для Анрі всі пори дня минали однаково, поки він терпів коло себе цю жінку. Вона бавила його більше, ніж він міг іще сподіватись від себе. Вона була щохвилини інакша, її чар нагадував примхливий, мінливий вітрець. Коли вона вдавала слабку — це була комедія, сльози вона мусила видушувати. От тільки хтозна, наскільки непідробна була її твердість і чи багато важили її погрози, які вона підкріплювала аж занадто трагічною мімікою. «Великий лицедійський хист, — думав Анрі,— а в родині його ще розвивали». Сам він, утративши справжню супутницю життя, почував себе таким розчарованим і втомленим емоційно, що не важився навіть тужити за нею, уникав споминів про неї, забував її… Анрі, що ж лишається тобі?

Лишається потяг до жінки, лишається чуттєвість. До останку вас не покине давній захват, величносте, і те, що він вам навіював усе життя. Які були б ваші діла без цього? І які були б ви самі? В вас клекоче снага, а ці тендітні створіння, хвилюючи вас, іще розпалюють ту снагу. За одними дедалі частіше приходили інші, і кожна нова перевершувала давню, аж поки з останньою, справжньою наповнилась ваша міра величі й володіння, величносте. Ви прикипали до жінок, а це вада, це врешті закінчується погано, — вам про те давно казали. Влада почуттів підносить нас, поки ми молоді, а ви були молодим довго, понад звичайну міру; і навіть пізніше вона ще дає нам плідність. Але бувають уже й смуги порожнечі.