Літаючі квіти

— В мене сьогодні теж пусто, — сказав Зав’ялов, — ховається чарівний метал. А десь тут його повинно бути дуже багато. Відчуваю. Нюх мій ніколи мене не зраджував. Ну, про це завтра. А зараз вечеряти.

Під час вечері Зав’ялов розповів про висічені на скелі зображення і печеру. Але він нічого не сказав про свою спробу добратись до її входу: це було б непедагогічно. Не слід вчити молодих геологів надміру рискувати, та ще коли це нічим не виправдано. В роботі геолога-розвідника і так дуже багато рискованого й небезпечного.

На втомлених студентів повідомлення не справило майже ніякого враження. Зате обізвався четвертий член групи — провідник, місцевий мисливець. Називали його завжди фамільярно і дружелюбно — папаша.

— Це місце “Гамаюнів хрест” називається, а печера — Гамаюновою. Але шляху нема до тієї печери. Ніхто до неї не добирався. Тільки гірські духи можуть туди перенести. Для цього чарівне слово треба знати.

— Як же ніхто не добирався, коли там на скелі фігури і хрест висічені?

— А про фігурки мова окремо. Це Гамаюн їх вирізьбив.

— Розкажіть, що це за Гамаюн? — втрутилась Ольга.

— Гамаюн, розповідають, був багатий мисливець, куркуль. Злий і жадібний, нікому пощади не давав. Була в нього дочка, звали її Дін. Така красуня! Не було хлоГіця в селі, який би не задивлявся на неї. Найбагатші люди величезний калим давали. А вона покохала наймита свого батька, пастуха Гіца. Вирішили вони тікати від Гамаюна і побратись. “Світ великий, — казав Гіц, — невже я в іншому місці не добуду стрілою гірського барана чи не підніму ведмедя на рогатину?”.

Дізнався про це Гамаюн — він чарівник був, нічого приховати від нього не можна було — і тієї ночі, коли мала відбутися втеча, напоїв звечора свою дочку снотворним зіллям, покликав гірських духів і відніс її з їхньою допомогою в таке потаємне місце, що навіть Гіц, який знав усі стежки в горах, не зміг би знайти. В батька щодо Дін свої плани були: хотів віддати її за старого багатія з сусіднього села і великий калим узяти. Хоч у того й так три дружини було, але на Дін давно задивлявся. А було їй тоді п’ятнадцять років — саме вік для нареченої в наших місцях.

Чекав Гіц півночі з кіньми край селища і вирішив, що зрадила його Дін. Як тільки блиснули перші промені сонця, скочив він у сідло і поскакав у гори. До полудня втомився кінь, спішився Гіц, сів біля джерела. Що йому робити, не знає… А Дін тим часом прокинулась у печері, куди її віднесли гірські духи. Саме в тій печері, яку ви, Сергію Андрійовичу, сьогодні помітили. Мокра до нитки — її духи в потік занурили. Підвелася вона з трав’янистого ложа, підійшла до отвору і бачить, що перед нею стрімка скеля і внизу водоспад гуркоче. Нема виходу! Що робити?! І раптом чує, травинки, що поприліплювалися до скелі, людським голосом до неї промовляють:

— Хочеш, скажемо Гіцові, де тебе шукати? — питають травинки.

— Хочу, — відповідає Дін.

— А що ти даси нам за це?

— А що ви бажаєте, травинки?

— Вроду й силу твою.

— Навіщо вони вам? — здивувалася Дін.

— Сила — за камені триматись, з вітром сперечатись, врода, щоб милувалися нами. Бачиш, які ми зараз кволі й негарні?

— А що ж мені самій лишиться, якщо я вроду й силу вам віддам?

— Тобі кохання залишиться. Адже це для тебе найголовніше.

Поміркувала Дін: справді, навіщо їй сила і врода, якщо не буде з нею її коханого? І погодилась.

І одразу розквітли навколо квіти дивної краси. Дзвіночки взяли собі блакить очей Дін, гвоздики — червоний колір губів, лілеї — білість рук і плечей. Не знала Дін, що все це від неї взято, лише відчула раптом кволість якусь у всьому тілі і похилилася на граніт скелі. А глянувши на руки свої, побачила, що стали вони сірими, шорсткими і зморщеними, немов у бабусі. Але й це не засмутило Дін, бо в серці її нічого, крім кохання, не лишилося.

— Ну, коли ж ви виконаєте свою обіцянку? — спитала Дін.

Одна квітка відірвалася од стебла і полетіла, перебираючи пелюстками. Вона піднімалася все вище й вище; так високо, що змогла з піднебесся побачити Гіца, що сидів над ручаєм. Тоді вона впала до нього на плече і сказала, де знайти Дін.

Скочив Гіц на коня і помчав. Він був сильною і сміливою людиною. Але до Гамаюнової печери можна дістатись тільки з допомогою гірських духів. Півшляху проповз Гіц і зрозумів, що вище піднятись не можна. Висить він на виступі скелі, сидить біля печери Дін, а між ними вирує водоспад.

Підвівся Гіц, став міцніше ногами у тріщини і крикнув так, що крізь гуркіт водоспаду почула його Дін:

— Стрибай до мене!

Колишня Дін перестрибнула б потік і впала б просто на руки Гіца, але, віддавши всю свою силу, вона стрибнула ледве до середини. Підхопив її водоспад і поніс униз мимо Гіца. Простягнув руки Гіц і впіймав свою любов. Мало обоє не загинули. Зійшов зі скелі, скочив разом з нею на коня і поскакав.

Повернувся до печери Гамаюн — нема Дін. Зрозумів він, що викрав її звідси Гіц, і вирішив наслати на них загибель, намалювавши для чаклунства Гіца та його ворогів. Але нічим було Гамаюну малювати. Тоді схопив він камінь і почав ним вирубувати зображення на скелі. Першим послав проти Гіца мисливця з стрілою. Почув мисливець тупіт, гадав, що це ворог, і пустив стрілу. Але Гіц упіймав її рукою в повітрі і, повернувши, кинув назад. І пробила вона груди мисливцеві. Багатьох ворогів, яких засилав у ту ніч Гамаюн, переміг Гіц. Справжнє кохання може перемогти все на світі…

Нарешті, Гіц разом з Дін від’їхали так далеко, що чари Гамаюна вже перестали діяти. Спішився Гіц, розпалив вогнище. Поклав біля нього Дін, яка була така квола, що вже й сидіти не могла. Адже нічого не лишилося в її серці, крім кохання, а самим коханням не може жити людина. І вмерла вона, схиливши голову на коліна Гіца і обхопивши руками його плечі…

Гіц, розповідають, теж незабаром умер. Та й як міг би він жити, коли кожна квітка нагадувала йому про Дін: троянди — про ніжну кірасу її щік, дзвіночки — про блакить очей…

— А Гамаюн, — тихо спитала Ольга, що давно закінчила вечеряти, — що сталося з ним?

— З ним? Кажуть, як дізнався Гамаюн про смерть Дін, почало дітовбивцю сумління мучити. Взяв він камінь і вибив на скелі хрест. І гірські духи покинули печеру — бояться вони хреста. Вмер чаклун у печері чи кинувся у водоспад — ніхто не знає… Тільки не бачили його більше ніколи…

— Давно це сталося? — спитав Зав’ялов.

— Мені розповідав мій дід, він чув від свого діда, а той казав, що його дід за молодих літ знав старого, котрий ще хлопчиськом бачив Гамаюна!