Ледащиця

–  Горить, го­рить!
– ка­же.

На п'ятий день пiд­ве­лась, хуст­ки шу­кає, зри­вається нi­би ку­ди бiг­ти.

–  Насте, ку­ди се?

–  Горiлки хо­чу!.. Пi­ду! Пi­ду!

Мати зап­ла­ка­ла, - про­сить:

–  Доню моя, сха­ме­нись!

–  Пустiть ме­не, пус­тiть!

–  Куди ж те­бе пус­ти­ти! Ти на но­гах не встоїш… Ляж!

–  То вбий­те ме­не, вбий­те!
– крик­не, лам­лю­чи ру­ки.

Положили її знов на лiж­ко. По­ча­ла, во­на ки­даться, поча­ла стог­на­ти, кри­ча­ти:

–  Я вiльна, вiльна!.. Ну, доб­ре!.. I вiльна, i п'яни­ця, i леда­що!.. Де ж ме­нi при­хи­ли­тись, де? Доб­рий ха­зяїн ви­же­не: "П'я­ниця, ле­да­що, тре­ба її з сво­го дво­ру виг­на­ти!" - ска­же i ви­жене… i доб­ре зро­бить.

К но­чi вже з си­ли зов­сiм ви­би­ла­ся, - тiльки стог­на­ла сти­ха та про­си­лась:

–  Не же­нiть ме­не, не же­нiть, - не­хай я хоч тро­хи одпочи­ну­! Ма­тiн­ко, я ж ва­ша ди­ти­на, - не же­нiть!

Усе їй при­вид­жується, що її же­нуть. I ди­ти­ну свою згаду­вала.

–  Сховайте, схо­вай­те мою ди­ти­ну, - шеп­че, - во­на вже дав­но вмер­ла!

Так опiв­но­чi пiд­ня­лась на лiж­ку…

–  Зима лю­та!
– ви­мо­ви­ла.
– Ку­ди ви ме­не же­не­те?

I впа­ла…

Се вже її ос­таннє сло­во бу­ло…