Легенда про безголового

Правда, тепер у Подiльську є чим зайнятися i про що поговорити. I певно — вже через кiлька годин, бо неможливо буде приховати того, що почалося пiзно ввечерi.

…Коли ми з Жихарем прийшли до мiлiцейської будiвлi, вона нагадувала мурашник пiд час пожежi. Чоловiки в формi та цивiльному забiгали всередину i вибiгали звiдти без жодної мети. Поза сумнiвом, кожен хотiв бути корисним, але нiхто не знав, що саме для цього треба зробити. Бiля входу височiв Валерiй Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобiльному. Час вiд часу бiля нього на кiлька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий вiдправляв його помахом руки у невизначеному напрямку i знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник мiлiцiї забрав трубку вiд вуха i гаркнув, звертаючись до Стаса:

— Чому тут знову стороннi, Жихар! Де ти взагалi лазиш! Не чую!

Вiн ще кричав, коли на вулицю поспiхом вийшла Тамара, з ходу в'їхала в ситуацiю, стала мiж мною та Яровим i, не намагаючись навiть перекричати його, вiдчеканила:

— Ларисо, йди додому.

— Том…

— Йди додому, Ларисо, — не змiнюючи тону, повторила Тамара. — Будеш iз дiтьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацiю я вирiшила краще не встрявати, а покiрно послухатися. Йдучи геть, вiдчувала мiж лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав вiн дуже мало. Зниклий чоловiк — Вiктор Потурай, мiсцевий бiзнесмен середньої руки. Власне, не зовсiм мiсцевий — основний бiзнес крутився в Хмельницькому, там вiн тримав невеличку мережу мiнi-маркетiв. По одному такому магазинчиковi Потурай вiдкрив у кiлькох довколишнiх райцентрах, у тому числi — в Подiльську, своєму рiдному мiстi.

Олег, як нотарiус, знав, що Потурай кiлька рокiв тому успадкував тут дiм вiд покiйної матерi, довгий час перебудовував i розбудовував його, а потiм поступово перебрався з дружиною сюди. Центральний офiс фiрми лишався у Хмельницькому, але — на околицi мiста, тому вiд Подiльська до офiсу по трасi бiзнесмен добирався десь за годину. За київськими мiрками це взагалi за щастя — пробираючись через пробки, пiдприємцi до своїх офiсiв можуть лише центром мiста добиратися за довший час. Нi, в обласному центрi пiдприємець мав нормальну квартиру, та вiн якось, коли оформляв за допомогою Олега право на вступ у спадщину, обмовився: тут, у Подiльську, все звичне, рiдне i тихе. Бiзнесом вiн мiг керувати i звiдси. Хоча справи часто кликали його в Хмельницький.

Так сталося i цього разу. У п'ятницю рано Потурай поїхав у справах, мусив повернутися ввечерi, навiть дзвонив жiнцi, що затримається. Однак до дому так i не доїхав. Не з'явився i зранку в суботу. Лiза, дружина, кiлька разiв намагалася знайти його за яким-небудь телефоном, та в офiсi сказали — був i поїхав, а мобiльний не вiдповiдав. Потурай його не вимкнув, просто не брав трубки.

Не дочекавшись чоловiка i ввечерi в суботу, Лiза Потурай пiшла в мiлiцiю i розказала все черговому. Той подзвонив начальнику, Яровий — прокурору, прокурор — Тамарi. Це все, що Олег зi слiв своєї дружини знав на цей момент. Так само вiн не знав, що взагалi вiдбувається i чи пов'язанi цi подiї з убивствами в Подiльську.

— Може, вiн загуляв? Мужик усе ж таки, бiзнесмен… Дiвчатка, сауни, все таке…

— Бiзнесмени рiзнi бувають, Ларо. Не скажу, що добре знаю Потурая, але вiн мужик такий, серйозний. У нас же всi тут на виду. По-моєму, вiн не по цих справах. Ну, не по дiвчатках. А сауну вiн свою збудував.

— Добре, а запити десь мiг?

— Випити може, — погодився Олег. — На день мiста регулярно поляну накриває. Нас iз Томою постiйно запрошує, бо я ж нотарiус, працював з ним, хорошу справу йому зробив. Словом, випити може, як кожен нормальний мужик. Але не зловживає, можеш менi повiрити. Загалом люди вони тихi, стабiльнi, займаються своїм справами. Та краще лягай спати, Ларисо. Ранок покаже, а зараз все одно ми порожнi розмови ведемо.

Олег як у воду дивився — ранок таки дещо показав.

На початку дев'ятої на околицi мiста в рiвчаку, куди мешканцi приватного сектора охоче скидають побутове смiття, знайшли чоловiчий труп. Без голови.

— Поки що все, — втомлено сказала Тамара в слухавку. — Значить так, Ларисо: берiть з Олегом дiтей i везiть до свекрухи на село. Я їй вже дзвонила, вона чекає. Повернетесь — тодi поговоримо. Зi школою я домовлюся. Усе, давайте, тiльки поснiдайте там.

Перспективi поїхати до бабусi дiтвора зрадiла так само, як i можливостi прогуляти школу. Тому поїли хутко, зiбралися швидко i вже за пiвтори години вся наша компанiя була в Олегової мами. Та вiдразу почала розпитувати про «жахiття Господнi», що творяться в Подiльську — вона, скiльки я її знаю, завжди дивилася випуски новин i любила потiм їх обговорювати. А тут таке показують!

Слово за словом — iз села ми вибралися лише по обiдi, коли вкотре за день поїли i менi навiть вдалося кiлька годин поспати в затишку старої, пiсля Громадянської вiйни збудованої хати Комарових. Коли, нарештi, ми з Олегом повернулися додому, там уже чекала Тамара, не схожа сама на себе через блiдий колiр обличчя, абияк причесане волосся i мiшки пiд очима.

Зниклого Вiктора Потурая начальник мiлiцiї i прокурор знали особисто. Звiсно, не так добре, однак достатньо для того, аби, за прикладом Олега, не повiрити в те, що пiдприємець мiг просто так запити-загуляти. Прокурор натякнув на можливiсть викрадення, аби потiм збити з дружини викуп, та Яровий вiдкинув цю версiю вiдразу: вiдморозкiв, здатних на таке, немає вже рокiв п'ять. Викрадення бiзнесменiв задля викупу справдi активно практикувалося тутешнiми, i не лише тутешнiми бандюками рокiв дванадцять тому.

Останнiй гучний випадок стався в 1995 — у Хмельницькому викрали директора фiлiї комерцiйного банку, який мав мережу обмiнникiв по мiсту. Його завезли в Кам'янець, тримали там у якомусь пiдвалi, а коли не вдалося викачати грошей — скинули з урвища у Смотрич. Викрадений уцiлiв дивом: йому вдалося звiльнити руки вiд пут ще до того, як отримав по головi, холодна вода привела до тями i чоловiк, побитий камiнням та з кiлькома переломами, вибрався на берег, де його знайшли рибалки. Викрадачiв захарлали й судили на вiдкритому процесi. Пiсля того подiбнi злочини потроху почали згортатися — знайшлися iншi способи «рєшать вопроси».

Пошук, органiзований минулої ночi начальником мiлiцiї, був, напевне, найбiльшим i наймасовiшим за всю iсторiю боротьби зi злочиннiстю в Подiльську. На зв'язку в черговiй частинi лишився один черговий сержант. Решта особового складу, розбившись на групи, подiлила мiсто на сектори i почала планомiрно прочiсувати територiю. Звiсно, в кожен двiр та кожну квартиру не зазирали, та щонайменше половину Подiльська тiєї ночi поставили на вуха. Особливо дiсталося ранiше судимим i мешканцям околиць: їх пiднiмали й запитували, чи не чули або не бачили вони чогось пiдозрiлого.

Руїни маєтку Ржеутських та мiсцевiсть довкола неї облазили буквально по клаптику. Жихар був у тiй групi, привiв народ до проходу в пiдземелля, але вночi нiхто туди лiзти все ж таки не ризикнув. Не через страх — просто смислу не було. За розпорядженням Ярового там лишили одного чоловiка до ранку, а потiм все ж таки збиралися будити директора музею i лiзти в лабiринт. Та цього не знадобилося.

Сержант iз чергової частини перiодично набирав номер мобiльного телефону зниклого Потурая. О восьмiй десять ранку цей дзвiнок почули зi смiтника на околицi. Якби не почули — за десять хвилин рiвчак все одно б збиралися обстежити. Оперативника Пашу Пархоменка, який почув рiнгтон i першим знайшов труп, вирвало тут же, на мiсцi, просто в канаву.