Легенди Львова
Шрифт:
У цю саму хвилю в браму хтось постукав. Челядник впустив на обійстя чорного вершника. Чорт радісно махав у повітрі пергаментом.
– Ну що, ти готовий? Нам пора. Дивно лише, чому смерть тебе не приготувала для мандрівки в пекло.
І тут Юрко здогадався, чому його кінь здох.
– Ха-ха-ха! – зареготав він. – Ти прибув якраз вчасно. Ходи, я віддам тобі твою душу.
Чорт спішився і зайшов за боярином у стайню.
– На, маєш, що заробив! Це його кров'ю я підписав умову! Ха-ха-ха-ха! Боярин аж за боки хапався, так його трясло від сміху. А чорт зблиснув лютими очима, розшарпав пергамент на дрібні
Та, кажуть, душа Юрка з Мальчиць все одно в рай не потрапила, бо надто багато вже нагрішив.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДОКТОР ЛУЦИК
Іван Луцик бавив Львів 60-70-х років 19 століття. Невисокий, кремезний, з густою бородою, з'являвся на вулицях в незвичайному вбранні. Кажуть, що він був сином православного священника з Поділля і вчився в медико-хірургічній школі, але не скінчив її. І, не ставши лікарем, став знахарем. Задля цієї шляхетної мети змінив свою зовнішність. До вбрання попричіплював якісь містичні посріблені зірки та кружальця. За плечима у хутряному нарукавнику носив гримучу змію. На груди звисав нашийник з призматичних шкелок від церковної жирандолі.
Деколи носив засвічений у білий день ліхтар, а коли питали його, навіщо це йому, відповідав по-діогенівськи:
– Шукаю людину!
Одного разу його визнали за божевільного і відправили до шпиталю вар'ятів у монастирі Піярів.
–І що ви си гадаєте? – оповідав пізніше Луцик. – Аби не звар'ювати, я мусив вдавати зі себе вар'ята. Зробив-єм в палаті вівтарик і зачав відправляти службу для вар'ятів. Такі, як я, нігди не пропадуть.
Його випустили на волю, але лікарську практику заборонили. А Луцик мав справжню славу лікаря серед бідного люду. Грошей на ліки вони не мали, а тому охоче йшли до знахаря, котрий давав їм якісь таємничі пігулки власного виробу. Пігулки ті помагали від 1000 і одної хвороби. Особливо подобалось пацієнтам те, що їх слід було запивати келишком горілки.
Хто б від такого лікування відмовився?
І темний люд ніколи Луцика не покидав. Хоча, бувало, що приходили до нього й інтелігентніші пацієнтки, коли вже медицина не помагала. З вуст в уста передавали вістки про чудесні одужання.
Згодом Луцик навіть одружився. А сталось це так. Покликала його до себе важко хвора вдова, у якої була донька. Луцик збадав удову і сказав, що надії нема.
– Те саме вповіли дохтори, – зітхнула вдова. – Ви в мене остання надія.
– Добре, я візьмуся вас вилікувати, а в нагороду дасте мені свою доньку за жінку.
Хвора погодилася, бо платня була невисока. Дівка в літах та й калічка, тож про заміжжя навіть не марила.
І от Луцик таки вилікував удову і оженився. Подивитися на шлюб, який відбувався в церкві, святого Миколая, зібрався тлум цікавих. То була сенсація дня. Коли священик спитав, чи має добру і непримушену волю взяти за жінку цю панну, молодий відрік:
– Якби-м не мав, то би-м не брав!
У церкві вибухнув гомеричний регіт.
Оженившись, Луцик раптом взявся за господарку, але лікарської практики не занехаяв і частував пацієнтів чудодійними пігулками до глибокої старості.
Якось до Луцика прийшов хворий і поскаржився:
– Мені вискочив чиряк на
дуже нефайному місці. Луцик уважно подивився на його обличчя і сказав:– Але я тут ніц не виджу!
Прийшла до Луцика жидівка і каже:
– Мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпігає. Може, дасте які ліки?
– Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт і він виздоровіє.
Одна жінка жалілася Луцикові:
– Як лягаю спати, сон мене не бере. Кручусі, верчусі, аж голова ми болить. І так до самого раня.
– І давно це у вас?
– Йой, давно, пане Луцик, дуже давно.
– І ви такво ся мучите і терпите?
– А шо маю робити? Мучусі і терплю.
– Ну, то потерпіть ше трохи.
– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
– Пане Луцику, живіт болит – не годен терпіти. Дайте шось, бо дуба вріжу.
– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
До пана Луцика приходили часто з хворобами, перед якими лікарі відступали.
– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
Пані Куницька привела дохтора Луцика до свого хворого чоловіка. Луцик оглянув його і сказав:
– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
Провідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
Луцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.
– А чим ви їх годуєте?