Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики

Атмосфера здавалася спокійною, ніби аж сонною, але тільки здавалася. Брюссельський Ринок увесь рябів бритоголовими британськими головами підданих Її Величності Королеви Об'єднаного Королівства, власниці всіх лебедів на Темзі і футбольної фанатки. А позаяк усередині пивнушок досі не повивітрювалися застосовані вчора ввечері сльозогінні запахи, столи було винесено назовні. Спека наростала і нагнітала липке спітніле очікування. Англи пороздягалися до пояса, демонструючи ластовиння, татуювання і жирові складки. Вони були, як їм і належиться бути, рудими й білявими, тож засмагали в більшості начервоно. Вони цмулили пиво — десь так зі швидкістю один ковток на годину. От я не розумію, як можна годинами пити один і той самий кухоль пива, навіть бельгійського! Можливо, таким чином вони підкреслювали свій цілковитий спокій. Для нього вони мали деякі підстави. Німців не було ніде. Жодного німця на весь Ґроте Маркт!

Час від часу хтось із англів ліниво затягував бойову ритуальну пісню. Думаю, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліція про всяк випадок рушала в бік стола, за яким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліція патрулювала, але поки що не надто контролювала. Усі обмінювалися посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітря було липке і спекотне, воно набрякало.

За деякими столами сиділи такі самі з вигляду хлопці — руді, голені, з ластовинням і пірсинґом, роздягнені до стегон. Але що відразу здалося надзвичайним — вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик — хулігани з мінералкою, негазованою. Ну звичайно, погодилися ми — це детективи. Британська поліція в закордонному відрядженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріплюються (чи при-crap [20]– люються?) до службового звіту. Навіть нам це стало ясно вже, як то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. Як можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склянці з розталим льодом? І не говорити ані слова. Як довго, хто мені скаже?

20

Crap — лайно, мотлох (англ.).

Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тягучість, нудьга, чекання, недоладні заспівування тут і там, їхнє тут і там завмирання.

А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорядженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робився очевидним — у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-які можливості хоч якось просочитися назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціях повинен був стати казаном для безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгія — країна успішного застосування газів у бойових діях.

Можливо, нам вдалося вислизнути саме вчасно. Тому я не знаю, як згодом повелися англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ятої колони чужими серед своїх? Кинулися викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ять? Позаковували в наручники найкрутіших заводіяк? Передали їх на тортури у Тавер?

Чи, може, в останню мить перед газами прокинулись із заціпеніння, зірвалися на рівні, згадали стару добру доблесну Англію і як справжні каноніри разом з усіма затягли:

Who's that team they call the Arsenal? Who's that team we all adore? They're the boys in red and white, And we're fucking dynamite, 'Cos German's mother is a whore, Yeah she's a whore, Yeah she's a whore! [21]

Можливо, саме так воно й було.

21

Що за клуб зоветься «Арсеналом»? Хто ці хлопці? Кожен — молодець. Вони в червоно-білому, За них би всіх побили ми, А німцям скоро вже пиздець, Так, їм пиздець, Так, їм пиздець!(англ., переклад вільний).

БУДАПЕШТ, 1999

Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося — стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!

Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!

Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт — перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

Ну, куди це, курва, годиться?

БУХАРЕСТ, 2003

На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути регулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 — 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступною.

Не можу сказати, що в бік Бухареста мене якось особливо тягнуло — зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва — щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.

Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію — і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, які офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії.

Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.

Але до чого цей відступ? Я ж не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки — це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу — румунською з польської.

На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм [22] і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.

22

Насправді там ще був Ярек, це він керував.